Новела (італ. novella, від лат. novellus — новітній) — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вималюваною дією. Н. властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів. Серед різновидів епічного жанру Н. вирізняється строгою й усталеною конструкцією. До композиційних канонів Н. належать: наявність строгої та згорненої композиції з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів і т.д.), перевага сюжетної однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів. Персонажами Н. є особистості, як правило, цілком сформовані, що потрапили в незвичайні життєві обставини. Автор у Н. концентрує увагу на змалюванні їх внутрішнього світу, переживань і настроїв. Сюжет Н. простий, надзвичайно динамічний, містить у собі момент ситуаційної чи психологічної несподіванки. Н. з'явилася в XIV—XVI ст. в Італії, хоча корені її сягають стародавніх літератур Заходу й Сходу. В епоху Відродження Н. —- це невеличке оповідання, нерідко з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало "новини дня" (звідси назва жанру). "Декамерон" Дж. Боккаччо є характерним циклом Н. тієї доби. Не без впливу Боккаччо з'являється збірник Н. Маргарити Наваррської "Гептамерон" (1558). У XVII ст. Н. представляє М. де Сервантес ("Повчальні новели", 1613). Та найбільшого розквіту досягає вона у XIX ст. Власне, тоді та у XX ст. продовжують розвиватися її різновиди — психологічна, фантастична, сенсаційна та ін. Н. Неперевершеним майстром гостросюжетних Н. XIX ст. був П. Меріме ("Матео Фальконе", "Таманго", "Коломба", "Кармен"). У російській літературі XIX—XX ст. Н. гідно представляють 0. Пушкін, І. Тургенев, І. Бунін, у польській — Б. Прус, Г. Сенкевич, С. Жеромський. В українській літературі маємо розмаїття жанрових форм Н.: психологічну, сенсаційну (В. Стефаник), ліричну (Б. Лепкий), соціально-психологічну, лірико-психологічну (М. Коцюбинський), філософську, історичну (В. Петров), політичну (Ю. Липа), драматичну (Г. Косинка) та ін. Представлені в українській літературі також лірична повість у Н. (Арк. Любченко, "Вертеп"), алегорична повість у Н. притчах (Г. Михайличенко, "Блакитний роман").
Оповідання — невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажа. Невеликі розміри О. вимагають нерозгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за побудовою сюжету. Характери показані здебільшого у сформованому вигляді. Описів мало, вони стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє художня деталь (деталь побуту, психологічна деталь та ін.). 0. дуже близьке до новели. Іноді новелу вважають різновидом 0. Відрізняється 0. від новели більш виразною композицією, наявністю описів, роздумів, відступів. Конфлікт в О., якщо є, то не такий гострий, як у новелі. Розповідь в О. часто ведеться від особи оповідача. Генеза О. — в сагах, нарисах, оповідних творах античної історіографії, хроніках, легендах. Як самостійний жанр О. оформилось у XIX ст. З того часу й до сьогодні — це продуктивний жанр художньої літератури.
Есе (фр. essai — спроба, нарис, начерк) — невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми. Характерні ознаки Е. — логічність викладу, що наближає його певною мірою до наукової літератури, дбайливе ставлення до художньої форми. Як правило, Е. виражає нове, суб'єктивне слово про щось і носить філософський, історико-біографічний, публіцистичний, літературно-критичний, науково-популярний чи чисто белетристичний характер. Стиль Е.-відрізняється образністю, афористичністю, використанням свіжих метафор, нових поетичних образів, свідомою настановою на розмовну інтонацію і лексику. Він здавна формувався у творах, в яких на перший план виступає особистість автора. Пограничними жанрами для Е. є поезія в прозі та науковий нарис або філософський трактат. Перші ознаки Е. знаходимо вже в античних декламаціях Лукіана. Як самостійний жанр у літературі Е. з'явімося наприкінці XVI ст. Його появу пов'язують з ім'ям французького письменника і філософа М.Монтеня і його "Дослідами" ("Essai", 1580), у яких автор розмірковує про майбутнє людства та ін. Есеїстом вважається й англієць Ф.Бекон, автор праці "Essays" (1597). Жанр Е. стає провідним з XVII ст. в англійській, XVIII ст. — у французькій, XIX ст. — в американській літературах. До жанру Е. вдавалися також Дж.Аддісон, Вольтер, Д.Дідро, Г.-Е.Лессінг, Дж.Локк, О.Голдсміт, Г.-Д.Торо та ін. У XX ст. найвидатніші поети, прозаїки, філософи звертаються до жанру Е. для популяризації досягнень природничих, гуманітарних наук та зближення різних, часто суперечливих читацьких кіл. Серед відомих есеїстів — Р.Роллан, Б.Шоу, Дж.Голсуорсі, Г.-К.Честертон, Г.Уеллс, А.Франс, Г. і Т. Манни, Й.Бехер, Ж.-П.Сартр, А.Моруа, Р.Вайян, І.Еренбург, В.Винниченко, К.Паустовський, В.Шкловський, Є.Маланюк, Ю.Липа, У.Самчук, Ю.Шерех та ін. Популярними в українській літературі є змішані форми: роман-есе, повість-есе ("Романи Куліша" В.Петрова, "Задля празника", "У сутінках" Р.Горака та ін.).
Нарис — оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому зображено дійсні факти, події і конкретних людей. За обсягом наближається до невеличкого оповідання, новели, але позбавлений чіткої, завершеної фабули, обов'язкової для новели, притаманної оповіданню. Фабула в Н. подекуди намічена, має фрагментарний характер. Н. — це твір суспіль-но-політичної, побутової, історичної чи психологічної тематики. Серед основних різновидів Н. — Н. художній, який є зображенням осіб і подій, що досягається за допомогою домислу. Н. дуже оперативний жанр літератури, швидко й активно реагує на події дня, що зближує його з публіцистикою. Як жанрова форма поширився у XIX ст., будучи пограничним жанром (на межі публіцистики та художньої прози). Значний внесок у розвиток художнього Н. зробили О. де Бальзак, П. де Кок, І. Тургенев, Й. Крашевський, В. Гіляровський, Леся Українка, І. Франко, Ю. Липа, С. Тудор, О. Довженко та ін. Специфічним різновидом Н. є наукова праця з певної проблеми, здебільшого гуманітарного характеру, до якої входять дослідження з ряду взаємопов'язаних питань. Скажімо, "Нариси історії українсько-руської літератури" І. Франка, "Начерки історії української літератури" Б. Лепкого тощо.
Фейлетон (фр. feuilleton — аркуш) — невеликий за обсягом жанр художньо-публіцистичної літератури злободенного характеру. Започаткований 1800, коли при французькій газеті "Journal des Debats", при якій з'явився листок-додаток, спочатку заповнюваний театральною хронікою тощо. Згодом його було замінено особливим "підвалом", який мав конкретно визначене місце на полосі. Лише пізніше Ф. віднайшовся у своїй іманентній властивості, коли певна гостроактуальна подія набувала гумористичної чи сатиричної інтерпретації. Межуючи з художньою літературою, Ф. користав багатством її зображально-виражальних засобів (гіпербола, гротеск, каламбур тощо), мав власні різновиди — документальний (зображення конкретних осіб і фактів) та проблемний (порушення важливих громадських питань). Одним із засновників українського Ф. вважається В.Самійленко. Цей жанр набув великого поширення в періодичній пресі, розкрив внутрішні можливості у творчості Костя Котка, Остапа Вишні, С.Олійника, Є. Дударя та ін.
Памфлет (англ. pamphlet від грецьк. pan — ycе, ihlego — палю) — невеликий за обсягом літературний твір публіцистичного жанру на злободенну тему. П. оголено тенденційний, призначений для прямого впливу на громадську думку. Його стилю притаманна яскрава афористичність, ораторські інтонації (дав.: Ораторська проза), експресивність, іронія, згущена до сарказму. Образливий П., що спотворює факти, окарикатурює дійсність та опонентів, грубо порушує правила еристики (мистецтва полемізувати), називають пасквілем. Жанр П. склався у добу Реформації (М. Лютер, Е. Роттердамський та ін.), розвивали його Дж. Свіфт, Вольтер, В. Гюго, Е. Золя, Г. Манн, Л. Толстой та ін. Українська література має свою памфлетну традицію, відому з часів полемічної літератури (Іван Вишенський), вона продовжилась і в XX ст. (М. Хвильовий та ін.).
Гумореска — невеликий прозовий (а також віршований або драматичний) твір з комічним сюжетом, відмінний від сатиричного твору легкою, жартівливою тональністю. Тут сміх постає у вигляді доброзичливої, емоційно забарвленої естетичної критики у дотепній, парадоксальній, подеколи оксиморонній формі, в аспекті морально-етичних критеріїв, що унеможливлюють цинізм, масні вислови та вульгарщину егалітарного штибу. Г. як жанр зумовлена вродженою схильністю людського духу до жарту, кпину під час емоційного поцінування невідповідності конкретного існування претензіям на його значущість, комічності внутрішніх суперечностей людського буття, неадекватного вимогам дійсності. Літературна Г. живиться джерелами фольклору, в яких зосереджено віковий досвід сміхової культури (приміром, "Катерина та Дем'ян / Посварились за бур'ян. / Катерина Дем'яну / Не уступить бур'яну"), ментальними нахилами українства, здатного з гумором трактувати несприятливі умови свого існування (жартівливі пісні: "Продай, милий сиві бички", "Ой гоп, таки так!", "Ой що ж то за шум учинився", "Якби я був полтавський сотник" та ін.). Г. має велику літературну традицію, починаючи від інтермедій, вертепної драми, творів "низового" бароко та яскравих доробків Є.Гребінки, М.Гоголя, Л.Глібова, С.Руданського, В.Самійленка. Цю традицію продовжили Валер'ян Проноза (В.Еллан), Ю.Ґедзь, Ю.Вухналь (Ковтун), В.Чечвянський, Остап Вишня, 0.Ковінька, М.Понеділок, Е.Козак (ЕКО, Гриць Зозуля), В.Чапленко, Я.Масляк, С.Воскрекасенко, Д.Білоус, М.Яровий, С.Олійник, Є.Дудар та ін.
Казка — один із основних жанрів народної творчості, епічний, повістувальний, сюжетний художній твір усного походження. В основі К. — захоплююча розповідь про вигадані події і явиша, які сприймаються і переживаються як реальні. К. відомі з найдавніших часів у всіх народів світу. Споріднені з іншими фольклорно-епічними жанрами — сказаннями, сагами, легендами, переказами, епічними піснями, — К. не зв'язані безпосередньо з міфологічними уявленнями, а також історичними особами і подіями. Для них характерні традиційність структури і композиційних елементів (зачини, кінцівки та ін.), контрастне групування дійових осіб, відсутність розгорнутих описів природи і побуту. Сюжет К. багатоепізодний, з драматичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві і щасливим закінченням. К. відзначається "замкнутим часом" і завершеністю, співвідносними з досягненням героєм своєї мети і перемогою добра над злом. Функціональна палітра К. надзвичайно розмаїта: її естетичні функції доповнюються і взаємопереплітаються з пізнавальними, морально-етичними, соціально-виховними, розважальними та ін. У К. народів світу багато спільного, що пояснюється подібністю культурно-історичних умов їх життя. Водночас К. відзначаються національними особливостями, відображають спосіб життя народу, його працю і побут, природні умови, а також індивідуальні риси виконавця-оповідача (казкаря). Тому К., як правило, побутують у багатьох варіантах.^За змістом К. поділяються на кілька різновидів. К. про тварин генетично найдавніші, зв'язані з тотемічними уявленнями. Головними їх героями виступають звірі. З часом К. втрачають міфологічний і магічний сенс і набувають повчально-виховного характеру. Один із різновидів К. про тварин — кумулятивна К. (твори для дітей, що розвивають логічне мислення, пам'ять, виховують моральні почуття тощо). Фантастичні К. первісно також мали магічне призначення, яке з часом утратилося; в них органічно поєднуються міфічне, фантастичне і героїчне начала. Провідні мотиви: змієборство, добування і використання чудодійних предметів (цілюща вода, жар-птиця, меч-кладенець, шапка-невидимка, чоботи-самоходи) та ін. Герої фантастичних К., як правило, наділені надзвичайною силою, здібностями, винахідливістю, які допомагають їм подолати усі випробування на шляху до мети. У побутових К. переважають мотиви з повсякденного життя. Героями їх виступають бідний селянин, кмітливий наймит чи солдат, бурлака, вередлива жінка тощо. Часто у цих К. зустрічаються персоніфіковані образи — Доля, Щастя, Горе, Правда, Кривда. Казкові образи і мотиви широко використовуються у художній літературі, музиці, малярстві.
Літературна казка — це авторський художній твір, прозовий або віршовий, заснований або на фольклорних джерелах, або цілком оригінальний; твір переважно фантастичний, чародійний, у якому змальовуються неймовірні пригоди вигаданих або традиційних казкових героїв. Літературна казка здебільшого орієнтована на дітей. У ній неймовірне чудо відіграє роль сюжетотвірного фактора, служить вихідною основою характеристики персонажів.
Фольклорний канон по-різному зберігається в літературній казці, що не робить цей жанр чимось винятковим, оскільки будь-який художній текст, і передусім прозовий, розвивається на основі змішаних явищ писемності і фольклорних джерел. Літературна казка включає в себе ознаки різноманітних жанрів, що в цілому притаманне літературі романтизму. Адже саме в цей час утверджується нове співвідношення жанр – автор, коли художня свідомість перестає бути традиціоналістською. Жанрове самовизначення художньої свідомості для автора „стає не вихідною точкою, а підсумком творчого акту. Жанр пізнається важче, ніж раніше”. Усе сказане властиве і літературній казці, яка може зближуватися з романтичною поемою і фантастичною повістю, але завжди залишається самостійним жанром.