Про́за (лат. prosa, від prosa oratio — пряма мова, що вільно розвивається й рухається,) — мовлення не організоване ритмічно, не вритмоване; літературний твір або сукупність творів, написаних невіршованою мовою.
Проза — один із двох основних типів літературної творчості. Поезія і проза — глибоко своєрідні сфери мистецтва, які розрізняються і формою, і змістом, і своїм місцем в історії літератури.

Донедавна прозою (на відміну від поезії) вважали усі нехудожні словесні твори; подібний слововжиток спостерігається навіть у 20 ст. В українській літературі поняття прози як повноправного мистецтва слова поширилося у післяшевченківський період.
Художня проза у власному розумінні цього слова — порівняно пізнє явище, яке інтенсивно формувалося ще з доби Відродження. У давній і середньовічній літературі проза мала специфічне призначення: у прозі творились, як правило, лише напівхудожні, «змішані» твори прикладного характеру (історичні хроніки, філософські діалоги, ораторські твори, описи подорожей тощо) або ж твори «низьких», комічних жанрів (фарси, деякі види сатири і т.ін.).
Проза тих часів — це так звана ритмічна проза, яка за своєю формою наближалася до вірша, сприймалася як своєрідне відгалуження поезії. Наприклад, у києво-руській прозі наявна послідовна ритмічна органцізація: текст членувався на більш-менш рівні відтинки (колони), котрі часто завершувалися (чи починалися) співзвучними дієслівними або іменниковими формами, що виступали прообразом рими. Лише починаючи з доби Відродження (в українській літературі значно пізніше) формується проза, а з доби Просвітництва вона посідає провідну роль у літературі (роман, новела, повість).

Донині не розв'язано питання про формальну організацію художньої прози. Досить поширеною є думка, що за своєю організацією проза не має принципових відмінностей від повсякденного побутового мовлення. Її опоненти небезпідставно стверджують, що в прозових жанрах є своя складна і внутрішньо закономірна структура, яка принципово відрізняється від віршового ритму і при цьому усе ж виводить прозу за межі буденної мови (Гюстав Флобер, Антон Чехов, Михайло Коцюбинський, Ернест Хемінгуей та ін.), вимагаючи від автора не меншої напруги і майстерності, ніж вірш.
Художня своєрідність прози не вичерпується принципами зовнішньої організації мови. У прозі домінують суттєво відмінні способи та форми словесної образності від тих, якими користується поезія. Так, різні види тропів, які здебільшого мають велике значення для організації поетичного мовлення, у прозі посідають куди менш помітне місце.
Якщо в поезії джерелом «художньої енергії» є взаємодія, взаємовіддзеркалення словесних вимислів, здійснюване різними формами зіставлення слів (порівняння, метафора, метонімія тощо), то для прози найбільш характерною є взаємодія різних мовних планів: мови автора, оповідача, персонажів. Через взаємовіддзеркалення цих мовних планів здійснюється осмислення і оцінка зображуваного.
Художньо-словесна тканина у прозі (порівняно з поезією) постає більш «прозорою», що, здавалось би, відтворює певну життєву реальність безпосередньо. Разом з тим постійно відчутна образна сила митця, майстерність володіння словом, згармонійована точність і ясність мовних планів. Значно більшу роль у прозі відіграє сюжет, послідовний розвиток дії; предметнішими і більш визначеними є характери та обставини.