Да́ктиль (грец. dáktylos — палець; міра довжини) — в античній версифікації — стопа на чотири мори з трьох складів, з яких перший — довгий, решта — короткі.У силабо-тонічній системі — трискладова стопа з наголосом на першому складі (-UU). Дактилічні віршові розміри з'явилися в українській поезії у другій половині 18 ст., проте чималий час лишалися не вельми популярними. І досі одностопний дактиль — надзвичайно рідкісне явище навіть у гетерогенних строфах, хоч трапляються поодинокі випадки його вживання:

    Всі поля серпами гніву
    скошено.
    Всі шляхи в кривавій зливі
    зрошено (Юрій Клен).

Іноді поети вдаються до двостопного дактилю:

    Лезами слів
    Значте скарби.
    Воля і гнів —
    Голос доби (П. Филипович).

Поширеним є тристопний дактиль:

    В райдугу чайка летіла.
    Хмара спливала на схід.
    Може б, і ти захотіла
    Чайці податися вслід?
    Сонце на заході впало.
    Райдуга згасла в імлі.
    Темно і холодно стало
    На неспокійній землі (Л. Первомайський).

Часто використовується чотиристопний дактиль:

    Синіми спіралями, барвами-кольорами
    Ходить-ходить хвилями втіха, як вино (…) (І. Багряний).

Цікавий приклад п'ятистопного дактилю міститься у доробку М. Вінграновського:

    Ніжне творіння, тебе я не завжди докликую,
    Наче ту пару з небачених чаш із віків,
    Вдень ти малою стаєш, і стаєш уночі ти великою,
    Чом собі снишся вночі ти косулею серед вовків?

Не є винятком і шестистопний дактиль, в тому числі й білий:

    Дні відцвітають в минуле, тремким осипаються листям
    В сяєві променів грають, в барвистім згоряють вогні,
    Смуток і радості й туги засновують очі імлою.
    І на волосся й на вії сріблястий кладеться іней (Б. Кравців).

Дедалі більше поширення знаходить вільний дактиль:

    Тільки й думок — на ранок
    Хліба нема у жінки…
    Ґанок,
    Труп біля стінки (Є. Плужник).

Амфібра́хій (грец. αμφιβραχυς — з обох боків короткий) — в античній версифікації — трискладова стопа на чотири мори з довгим середнім складом.У силабо-тонічному віршуванні — трискладова стопа з середнім наголошеним складом (U—U). Константа віршового рядка може бути двоскладовою, перетворюючись на ямб з наголосом на останньому складі, чи в позанаголошеному стані містити кілька складів (пеан); найліпший варіант амфібрахія — при парокситонній римі, коли витворюється гармонійний акаталектичний рядок.
В українській поезії до амфібрахія вперше звернувся Є. Гребінка («Човен», «Українська мелодія» тощо). Найменш уживаний одностопний амфібрахій, що трапляється здебільшого в гетерометричних строфах задля увиразнення лірчиного сюжету та акцентації поетичної думки:

    — Матусю! Хто очі мені замінив? —
    Всміхнеться, щоб сліз не побачив...
    Сама — до вікна, до неораних нив —
    І плаче... (Є. Плужник).

Двостопний амфібрахій також не часто зустрічається:

    ...ночами про подвиг
    я марив малим,
    а подвиг — це побут
    без жару й золи,
    шизоїдно чистий,
    абсурдно міцний,
    не вельми врочистий,
    та дуже ясний (О. Шарварок).

Подеколи поети звертаються до тристопного амфібрахія:

    На гратах не місяць — корова,
    Не сяйво — рапатий язик.
    В залізних, вантажних оковах —
    Життя божевільного лик (І. Крушельницький).

Прикладів чотиристопного амфібрахія в українському вірші теж не дуже багато:

    О метана бурею, Нене злиденна,
    Укріплю Тебе я на камені слова,
    І будеш, як церква, ясна і сталенна! (В. Пачовський)

П'ятистопний амфібрахій надає поетичному мовленню ознак урочистості, як у вірші М. Бажана «На Карпатських узгір'ях»:

    Просвічений сонцем, на вітрі, в зеленім огні
    Він листя різьблене, обтяжене росами, сушить.
    Хай ломляться гори, хай грози ревуть в вишині, —
    Він тут вкорінився, він тут укріпився й не рушить.

Надзвичайно рідкісний амфібрахій — шестистопний (С. Голованівський: «Минають роки, як хвилини, і зорі згасають байдужо...»), що виразно розмежовує віршовий рядок на два піввірші, викликає враження «важкого» стилю. Подеколи поети звертаються і до вільного амфібрахію, наприклад, І. Франко:

    Полудне.
    Широкеє поле безлюдне.
    Довкола для ока й для вуха
    Ні духа! (...)

Анапе́ст (гр. anapaistos — зворотний дактилю, букв. — відображений назад) — в античному віршуванні — трискладова стопа тривалістю в чотири мори, що складається з двох коротких і одного довгого на кінці складу, з ритмічним наголосом на довгому: UU—. У силабо-тонічному віршуванні — стопа, що складається з двох ненаголошених і одного наголошеного на кінці складу. Одностопний анапест майже не зустрічається в українській поезії, окремі випадки його вживання спостерігаються у гетерогенній строфі, наприклад, у фольклорно стилізованому вірші М. Вороного:

    (...) Покохає мене щиро

        Незрадливо —

    Усміхнеться й мені доля

        Милостиво!

Приклад двостопного анапесту:

    Я дійду на зорі
    до найстаршої брами,
    Де ключі? У Дніпрі.
    А Дніпро — під валами (В. Герасим'юк).

Зустрічається тристопний анапест:

    Закигиче розлука над нами,
    Розчахне двосистемно навскіс,
    Замордується лихо ножами
    Чи зависне в петлі твоїх кіс (І. Драч).

Чотиристопний анапест досить поширений в українському вірші на противагу іншим розмірам трискладової стопи:

    Польовою стежкою з дальніх доріг
    Йду в село і радію сподіваній стрічі.
    Тільки ж каменем смуток на серце наліг:
    Кладовище побільшало вдвічі (В. Марочкін).

П'ятистопний анапест, котрий витворює медитативний настрій:

    На горі ніби снігом біліє давнезний собор,
    Що скликає всі вірні серця вечорами і зранку.
    Давня ратуша в землю вростає, немов мухомор,
    Сивий майстер в льошку замовляє вина філіжанку (М. Рильський).

Шестистопний анапест — найменш популярний у сьогоденній українській версифікації:

    В тихих продувах вітру цілував я змокріле волосся.
    Гуркотів спорожнілий трамвай — ночі й зливі навстріч.
    А позаду — в пульсуючих прожилках листя неслося,
    Мов колись і ніколи... за нами й над нами... всю ніч (П. Куценко).

Анапест з'явився в українській поезії дещо пізніше порівняно з іншими тристопними розмірами — у другій половині 19 ст