Стопа́ — найкоротший відрізок певного віршового метра, сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом (ритмічним акцентом).
Стопа сприймається як одиниця виміру та визначення віршового ритму. В українській силабо-тоніці, на відміну від античної версифікації, де за основу стопи, пойменованої подієм, бралося поєднання довгих (арсис) та коротких (тезис) складів, вона спирається на природне мовне чергування наголошених та ненаголошених складів, які зумовлюють специфіку віршового розміру.
Залежно від кількості складів стопа буває двоскладова (ямб, хорей), трискладова (дактиль, анапест, амфібрахій), подеколи — чотирискладова (пеан).
Хоре́й, або Трохе́й (грец. choréios, від choros — хор) — в античному віршуванні — триморна двоскладова стопа з першим довгим і другим коротким складами.В силабо-тонічній системі — двоскладова стопа, в якій ритмічний акцент припадає на перший склад, як правило, непарний (—U). Проте у хореїчному вірші наголоси спостерігаються не скрізь, що уможливлює варіювання пірихія.
На початках розвитку силабо-тонічної версифікації в європейській ліриці хорей вживався переважно в жанрі оди, звідки був витіснений ямбом. У сучасній українській поезії хорей, виникнувши на руїнах силабічного тринадцятискладника, — найпоширеніший віршовий розмір від кінця 19 ст., коли відбулася модернізація Шевченкового вірша, живленого фольклорною традицією (коломийки, шумки тощо).
Найменш вживаний хорей — одностопний:
рей може вживатися й у формі вільного вірша як вільний хорей при різній кількості стоп у віршовому рядку та астрофічній будові, зберігаючи традиційне римування:
Має крилами Весна
На майдані пил спадає.
Замовкає річ…
Вечір.
Ніч (Павло Тичина).
Двостопний хорей спостерігається не часто, однак у творчості Г. Чупринки набув активного поширення:
З жалем, з болем
Понад полем
Крик розноситься чаїний,
Наче в давні
Дні безславні
Плач рабині
На чужині.
Зрідка звертаються автори і до тристопного хорею:
Піднялися крила
Сонних вітряків,
І черешню білу
Вітер розбудив.
І війнув на книги,
Розметав листи…
Серце! Ти не з криги?
Не з заліза ти? (Максим Рильський).
Чотиристопний хорей — найпоширеніший розмір у сучасній українській ліриці:
Тихо. Зорі потопають
В океані хмар і ночі,
Понад хвилі грім гуркоче,
По каютах скрізь дрімають (…) (П. Карманський).
На відміну від чотиристопного хорею, п'ятистопний спостерігається не так часто:
В сотах мозку золотом прозорим
Мед думок розтоплених лежить,
А душа вклоняється просторам
І землі за світлу радість — жить! (Олена Теліга).
Цікавий приклад шестистопного хорею:
Та замало буде тихої дороги.
Усміхнеться неня: «Ну і басурман!»
Налигаю місяць на срібляні роги,
Шкереберть на ньому полечу в туман (О. Влизько).
Семистопний хорей вживається впереміж з іншими стопами, частіше перехідного ґатунку:
Гей, віків та віків,
прокопитило карі навали,
Їхні печі впилися —
алкогольний вогонь затуха…
Вони ж десь позавчора
юних мамонтів сном годували
З свого сивого рубчикового фартуха (І. Драч).
Восьмистопний хорей, постаючи із сполуки двох віршів чотиристопного хорею в одну ритмічну одиницю, вряди-годи трапляється у віршовій практиці:
Скільки щастя, що боюся. Залоскоче, як русалка.
Шовковинками проміння перев'яже, обів'є.
Заполонить. Зацілує ніжно-ніжно, палко-палко.
Всю жагу — зоревий трунок, п'яний трунок — ізоп'є (Василь Чумак).
Ямб (грец. íambos — напасник) — в античній версифікації тримірна стопа з двох (довгий та короткий) складів, у силабо-тонічній системі — двоскладова стопа з наголосом на другому складі (U—).В ямбічному вірші ритмічний акцент припадає на парні (сильні) склади, хоч можливі пропуски метричних наголосів (пірихій), що урізноманітнює багатство віршової ритмомелодики. Найрідкіснішим в українській поезії є одностопний ямб:
Іду посеред поля я,
Іду;
Голівонька вже крутиться —
Впаду,
Тоді надлине мавонька,
Як сон (...) (В. Поліщук).
Не часто трапляється й двостопний ямб. Його прикладом може бути строфа з поеми І. Драча «Смерть Шевченка», подовжена у третьому рядку гіпердактилічною клаузулою:
Вишневий цвіт
З вишневих віт
Вишневий вітер
Завіває з віт.
Тристопний ямб також не дуже поширений:
Заквіт осінній сум,
осінній сум заквіт.
На віях я несу
гаптований привіт —
і любій принесу,
прохатиму: візьми;
заквіт осінній сум —
заквітнемо і ми (В. Чумак).
Чотиристопний ямб, завдяки своїй гнучкості та місткості, — найуживаніший в українській поезії:
Яких іще зазнаю кар?
Якими нетрями ітиму
Шляхами з Риму і до Криму
Під гвалт і кпини яничар? (І. Світличний).
Часто спостерігається п'ятистопний ямб:
Гарячий день — і враз достигне жито
І доп'яніють обважнілі грона.
Він ще незнаний, ще непережитий,
Єдиний день — мого життя корона (Олена Теліга).
Шестистопний ямб, що за кількістю складів відповідає александрійському віршеві, був улюбленим розміром київських «неокласиків», передовсім М. Зерова, хоч до нього зверталися й інші автори, зокрема Б.-І. Антонич:
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко (...).
Семистопний ямб спостерігається серед вільних ямбів:
Зсуваються усе грізніше чорносизі хмари...
Стає на всій землі надто душно, темно, тяжко, млосно...
...І тоскно
В мінливім блискавок червонім миготінні (...) (А. Казка).
Восьмистопний ямб — крайній, помежовий у сучасній ритмо-метричній системі:
Струмує гімн рослин, що кличуть про нестримність зросту,
і серцю, мов по сьомій чарці, невисловно п'янко.
Від'їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем.
До інших зір молитимусь і інших ждати ранків (Б.-І. Антонич).
В Елладі ямбом називали жартівливі вірші, що використовувалися під акомпанемент музичного інструмента — ямбіке. Згодом ямб означає будь-який сатиричний твір, написаний ямбічним розміром.Пізніше ямб поступово виповнювався жанровим змістом, що в українській поезії засвідчили збірки С. Гординського «Слово на каменях. Римські ямби» (1937), М. Бажана «Ямби» (1940). Ямб вживається у формі вільного вірша як вільний ямб при різній кількості стоп у віршовому рядку та астрофічній будові, зберігаючи традиційне римування. Найчастіше такий ямб практикується в жанрі байки і тому називається байковим віршем. Ямб використвоується й за відсутності римування в межах строфи, власне, у білих віршах:
(...) Коли нараз мені в чужому краї
не вистачить на подих України,
коли поміж небес та океанів
не втримають мене сріблисті крила, —
зостанеться гарячий попіл предків,
і я розвіюсь над широким світом
живучими пилинками землиці —
тієї, у якій коріння хліба,
тієї, у якій моє коріння (П. Перебийніс).