Строфа́ (грец. strophé — поворот, зміна, коло) — фонічно викінчена віршова сполука, яка повторюється у поетичному творі, об'єднана здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками (закінчення римованого ряду, відносна змістовна завершеність тощо).

Класифікація строфи як естетично відчутного і важливого прояву ритмоінтонаційної та змістової цілісності вірша залежить від його внутрішньої структури. Наймінімальнішою строфою вважається двовірш (дистих), максимальною — вісімнадцятивірш, де береться за основу схема римування, на відміну від античної верисфікації, яка у своєму метричному (квантативному) віршуванні спиралася на чергування різної кількості стоп (алкеєва строфа, сапфічна строфа тощо).
У силабо-тонічній системі, крім двовіршів (дистихів), розрізняються тривірші (терцети, терцини), чотиривірші (катрени), п'ятивірші, шестивірші (секстини), восьмивірші (октави), дев'ятивірші (нони), десятивірші (децими) та інші. Існують також «тверді строфічні форми», що мають тільки їм властиву внутрішню конструкцію: сонет, тріолет, рондо, рондель, рубаї тощо
Історично можливі зв'язки між строфою та віршовим розміром (александрійський вірш українського шестистопного ямба) або жанром (децима оди) тощо.

Двовірш, або Дистих (грецьк. distichon) — найпростіша строфа, написана будь-яким розміром, що складається з двох рядків, об'єднаних спільною римою (трапляється і неримована) та викінченою думкою з виразними ознаками лаконізму й афористичності. Д. широко вживається як окремий твір:

Що доля нелегка, — в цім користь і своя є.
Блаженний сон душі мистецтву не сприяє (Ліна Костенко).

Д. може складати певний цикл, навіть збірку ("Тавторими" Б.Кравціва), правити за строфічну основу поеми ("Данило Галицький" М,Бажана). Д. спостерігається у складніших за власну строфічних структурах (чотиривірш, шестивірш і т.п.), як-от у десятивірші Ю.Андруховича "Залізниця Станіслав — Рахів. 1894":

Тут не зійде вода і не зросте суниця,
ми тут поляжемо, по нас проляже залізниця.

Тут навсібіч посіяно прокльони і хулу,
який люцифер зажадав лупати сю скалу?

За нами падають ліси і мріють найтонші стебла,
залізна пані вкрала нас і очі наші стерла [...]

Терцет (італ. terzetto, від лат. tertius —- третій) — тривірш. Строфа Т. самостійна за умови, коли схема рим викінчена в її межах (ааа ббб і т.п.) або під час римування один віршовий рядок лишається без рими (ритурнель):

Лежить солдат під лісом, на травах, на піску,
Над ним кує зозуля в зеленому ліску,
І що ж вона віщує, життя чи смерть близьку?

І став її питати солдат несамохіть:
— Хоч не солдатське діло тужить та ворожить,
Скажи мені, зозуле, чи довго буду жить? [...]
(Л. Первомайський).

Катрен (фр. quatrain) — чотиривірш, строфа з чотирьох рядків із суміжним, перехресним чи кільцевим римуванням при розмаїтому чергуванні будь-яких клаузул. Вживається і в неповному римованому вірші (рубаї), і в неримованому. Структура К. сприяє досягненню оптимального ритмоінтонаційного, синтаксичного та смислового значення:

Сміються, плачуть солов'ї
І б'ють піснями в груди:
Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодість не буде!
(Олександр Олесь).

Подеколи термін "К." вживається для означення викінченого за думкою та формою чотиривірша (мініатюри):

Земля і небо борються в мені,
І хто кого подужає — не знаю.
Люблю простори неба осяйні
І до землі любов велику маю
(П.Савченко).

У сучасному віршознавстві К. стосується будь-якого чотиривірша, навіть якщо він входить до таких складних строфічних структур, як, наприклад, сонет.

Секстина (італ. sextina, від лат. sex — шість) — строфа із шести рядків подовженого (п'ятистопного чи шестистопного) ямба, що складається із чотиривірша (катрена) з перехресним римуванням та двовірша (диптиха) із суміжним римуванням за схемою: абабвв; досить поширена в українській поезії:

Щодень гостріші лінії руки,
Темніше — восковіюче обличчя.
І голос твій уже такий слабкий,
Неначе він доходить з потойбіччя.
Гарячим болем спалені уста,
А в узголов'ї — чорна тінь хреста (І.Качуровський).

Подеколи у С вживається римування за схемою абабаб ("Слово про рідну матір" М.Рильського) чи аббааб:

Чи зумієш ти кохати,
Щоб за все, про все забути,
Щоб усі зірвати пути,
Щоб усі зламати грати?
Чи зумієш ти літати,
Щоб зі мною в парі бути? (М.Вороний).

Трапляються С, побудовані за принципом тернарного римування (аабввб). Всі ці схеми римування виникли в середньовічній італійській поезії, зазнавши у процесі еволюції певних модифікацій.

Октава (лат. octava — восьма) — восьмивірш, строфа з восьми рядків п'ятистопного або шестистопного ямба за жорсткою схемою римування (абабабвв) при обов'язковому чергуванні окситонних та парокситонних клаузул. Потрійні рими надають віршованому мовленню ефект милозвучності, витворюють чуття його тяглості, що обривається прикінцевим двовіршем (диптихом). Вважається, що О. виникла із сициліани (абабабаб) і свого розквіту досягла в італійській ренесансній ліриці (Л. Аріосто, Т. Тассо та ін.), використовуючи одинадцятискладовий силабічний вірш. Своєю внутрішньою розгорненістю ліричного сюжету, викінченістю думки, гнучкістю та шляхетністю форми О. зручна і для віршових мініатюр, і для поем. В українській поезії яскраві приклади О. спостерігаються в І. Франка, С. Гординського, і Юрія Клена тощо. Класичним взірцем О. є поема М. Рильського "Чумаки":

Звичайно, про Довейка і Домейка
Тепер писать — то був би кепський тон.
Тепер на місце квітки й соловейка
Звитяжно стали криця і бетон.
Я згоджуюсь: і Галя, і Зюлейка —
Давно набридлий і нудний шаблон...
Та чую небезпеку і з бетоном,
Що стане він, а може й став шаблоном.

Нона (лат. nоnа — дев'ята) — рідкісна строфа з дев'яти рядків, що має вигляд октави з одним долученим рядком та наділена потрійною римою (третій, шостий, дев'ятий рядки):

Я летів красивим чортом
На коні, як ворон, чорнім —
Біла піна падала, мов сніг —
Ех,
до тої Чураївни,
Що клялась від третіх півнів
Рушники послать мені до ніг,
Та
до тієї... до такої,
Що як поведе рукою —
Солов'ї вмирають навесні! (Б. Олійник).

Децима (лат. decima — десята), або Еспінела (за прізвищем іспанського поета XVI cm. В. Еспінеля) — десятирядкова строфа зі сталою схемою римування: аббааггддг. Перший чотиривірш мав зав'язку ліричної колізії, останній — її розв'язку. Д. вживалася в іспанській поезії і як віршована форма глоси. Подеколи, передовсім у російській поезії (Г.Державін, О.Радищев), терміном Д. пойменовували десятирядкову одичну строфу, найчастіше з чотиристопним хореєм, де сполучався чотиривірш (абаб) з шестивіршем (ггдеед). Нею користувалися й українські поети (І.Максимович, "Ода на перший день травня 1761 року"; І.Котляревський, "Пісня на Новий 1805 год..."), вона лягла в структурну основу поеми І. Котляревського "Енеїда", написаної чотиристопним ямбом. До Д. зверталися й інші українські поети, зокрема Юрій Клен в епопеї "Попіл імперій" (у третій її частині), що зумовлювалося композиційними потребами цього твору:

[...] Зі звички буду тільки ямбом
Вам баналюки тут плести.
Та й то лиш чотиристоповим:
пан Котляревський ним писав,
коли мене він славословив,
коли гекзаметр занедбав.
Строфа — мій віз, рядки —- колеса,
а тих коліс у возі десять.
їх ритмом-ободом стягніть,
Мастіть їх дьогтем — серця кров'ю
і рими-шпиці яворові
мені крутити поможіть.

Ці слова Ю.Клен вкладає в уста Енеєві, котрий зголошується бути поводирем у радянських концтаборах