https://ladyyavorska.mybb.ru/ Стежка на Парнас ru-ru Sat, 01 May 2010 10:10:46 +0400 MyBB/mybb.ru https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=21#p21 <div class="quote-box answer-box"><cite>Олекса написал(а):</cite><blockquote><p>бажаючим не було вiдбою.</p></blockquote></div><p>отут, мені здається, якось надто по-російському звучить ;) </p> <p>А чому я не знала, що ти ще й прозу пишеш???</p> mybb@mybb.ru (yavorska) Sat, 01 May 2010 10:10:46 +0400 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=21#p21 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=19#p19 <p>Роман (фр. roman — романський ) — найбільш поширений у XVIII-XX ст. епічний жанровий різновид, місткий за обсягом, складний за будовою Прозовий (рідше віршований) епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів багатьох персонажів. Головними структурними елементами Р. є розповідь та творений нею уявний світ у просторі й часі, населений персонажами, наповнений подіями, укладеними В сюжет. Крім оповіді (виклад від першої особи) або розповіді (виклад від третьої особи), Р. властива пряма мова персонажів (у вигляді діалогів, монологів), описи, авторські відступи. Залежно від різновиду P., авторського стилю чи творчої манери письменника співвідношення між ними різноманітні — від переваги оповіді (розповіді), що є характерним для класичного Р., до переваги опису, діалогу чи монологу (внутрішнього монологу у психологічному P., опису в документальному P.). Розповідач у своїй класичній формі, сформованій реалістичним P., — авторитарний творець уявного світу, котрий верховодить образами, формує їх, замикає в міцних, остаточних рамках своєї інтерпретації та оцінки. Р. XX ст. притаманний інший тип розповідача: розповідач вступає у &quot;діалогічні стосунки з чужими свідомостями&quot;; інші свідомості є рівноправними щодо нього. В такого Р. є своя традиція — від Ф. Рабле, М. де Сервантеса, Х.-Я.-К.Гріммельсгаузена. Та особливо виразно вона виявлена у психологічному Р. &quot;Брати Карамазови&quot; Ф. Достоевського. В українській літературі елементи діалогічності, поліфонії наявні в &quot;Перехресних стежках&quot; І. Франка. Розповідь визначає і сюжетну схему Р.: від найпростішої, епізодичної, яку частіше спостерігаємо в повісті, оповіданні, до складної, розгорненої, притаманної творові з багатолінійним сюжетом. Якщо в Р. XVIII-XIX ст. сюжет, як правило, відповідає хронологічному й логічному розгортанню подій, то у XX ст. він порушений причинно-часовою послідовністю, бо автор зміщує хронологічний і логічний перебіг подій. Пов'язані ідейним задумом, сюжетом, персонажами, Р. утворюють дилогії, тетралогії та цикли. Зародився Р. у середині XII ст. на хвилі прагнень ознайомити європейське суспільство (передусім французьке) з античними міфами, творами античних авторів. Так з'являються перші P.: &quot;Роман про Олександра&quot;, &quot;Роман про Фіви&quot;, &quot;Роман про Трою&quot;, &quot;Роман про Енея&quot; — компіляції, переспіви античних творів. Тоді Р. називали розповідний твір, написаний котроюсь із романських мов (не латинською). У середні віки виникають лицарські Р. (куртуазні, а також цикл артурівських Р. Кретьєна де Труа). В епоху Відродження з'являються пародії на лицарський середньовічний Р. (&quot;Гаргантюа і Пантагрюель&quot; Ф. Рабле) — P. з елементами реалізму, у формі казки-сатири, запозиченої з фольклору; &quot;Дон Кіхот&quot; М. де Сервантеса — прообраз реалістичного Р. Етапним для жанрового розвитку Р. було XVIII ст. Саме тоді, в епоху Просвітництва, постали авантюрний Р. (&quot;Історія Жіль Блаза&quot; А.-Р. Лесажа, сентиментальний Р. (&quot;Сентиментальна подорож&quot; Л. Стерна), готичний Р. (&quot;Замок Отранто&quot; Г.Уолпола), а також Р. з елементами сатири й пародії (&quot;Мандри Гуллівера&quot; Дж. Свіфта, &quot;Історія пригод Джозефа Ендрюса та його приятеля Авраама Адамса&quot; Г. Філдінга). Як головний жанр у XVIII ст. Р. виступає насамперед в англійській літературі. Класичних рис Р. досягає у XIX ст. як реалістичний P., якому передують P., писані романтиками, — Й.-В. Гете, В. Скоттом, В. Гюго, Жорж Санд. Романтики розвинули Р. історичний (&quot;Айвенго&quot;, &quot;Роб Рой&quot; В. Скотта), стали з'єднувальною ланкою між романтичним і реалістичним Р. Реалістичний Р. розвивають О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер, Ч. Діккенс, О. Пушкін, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, Панас Мирний, Б. Прус та ін. P. XX ст. — це різноманітні типи й різновиди Р., при формуванні яких виразно спостерігається змішування жанрів. Єдиної кваліфікації різновидів Р. немає. Залежно від літературних епох, періодів, течій, стилів і теоретичних засад розрізняють Р. просвітницький, середньовічний, бароковий, сентиментальний, романтичний, екзистенціалістичний і т.п. За змістом — соціальний, сімейно-побутовий, соціально-побутовий, історичний, філософський, сатиричний, пригодницький, біографічний, науково-фантастичний та ін. За часом розгортання сюжету — історичний (зображуються минулі події), сучасний (зображуються теперішні події), Р. про майбутнє (зображуються передбачені автором події, наприклад, у науково-фантастичному Р.). За тематикою чи зображуваним середовищем — урбаністичний P., мариністичний P., часом їх вважають підвидами P., класифікованих за змістовим принципом, (наприклад, автобіографічний Р. — різновид біографічного, Р. на тему села — різновид соціального, ' родинний Р. — різновид сімейно-побутового). В Україні Р. з'явився пізніше, ніж в інших країнах Європи, що було зумовлено культурно-політичною ситуацією, гострою цензурою, що переслідувала все українське. Спочатку українські Р. писалися російською мовою (Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, П. Куліш). Першим Р. українською мовою є &quot;Чорна рада&quot; П. Куліша (1846). Значно розвинув український реалістичний Р. Панас Мирний (&quot;Хіба ревуть воли, як ясла повні?&quot;, &quot;Повія&quot;). Розвиток українського Р. пов'язаний із творчістю українських письменників XX ст.: В. Винниченка, М. Хвильового, У. Самчука, Наталени Королевої, М. Стельмаха, О. Гончара, В. Дрозда, В. Міняйла, І. Чендея, Р. Іваничука, Р. Федоріва, Р. Горака та ін.</p> <p>Р автобіографічний — жанровий різновид роману, в якому головним персонажем виступає сам автор, а події, вміщені у фабулі, — достеменні події з його життя. Як образ головного персонажа, так і його сюжет — це художня обробка фактів, пережитих автором. Одним із найдавніших Р. а. є &quot;Сповідь&quot; Блаженного Августина. Типовий зразок Р. а. — &quot;Сповідь&quot; Ж.-Ж. Руссо. Р.а. не слід ототожнювати з романом-щоденником, мемуарною прозою. В мемуарній прозі автора передовсім цікавить світ, який він описує, а відтак — власна персона. У щоденнику немає розриву між часом написання і часом, про який ідеться в оповіді. Як різновид Р. біографічного, Р. а. більш концентровано й послідовно втілює авторські погляди, суб'єктивно трактуючи події й факти життя. Елементи автобіографізму простежуються в романах &quot;Дума про тебе&quot;, &quot;Гуси-лебеді летять&quot; М. Стельмаха, &quot;Чайка&quot; Д. Бузька, &quot;Волинь&quot; У. Самчука та ін.</p> <p>Р. біографічний — жанровий різновид роману, в центрі опису якого життя певної історичної особи — вченого, полководця, письменника, митця, суспільного діяча тощо. Р. б. спирається на документи, водночас значна роль у ньому відводиться художньому вимислу, який белетризує твір, нерідко заповнює прогалини у біографічних даних. Продуктивний жанр XX ст. Приклади Р. б. — &quot;Біографія Ф. Тютчева&quot; І. Аксакова, &quot;Величне та земне&quot; Дж. Вейса, &quot;Молодість короля Генріха IV&quot; Г. Манна, &quot;Тарасові шляхи&quot; О. Іваненко, &quot;Дочка Прометея&quot; М. Олійника, &quot;Сторонець&quot; Р. Андріяшика, &quot;Марія Башкирцева&quot; М. Слабошпицького та ін. Значна доля біографізму — в Р. &quot;Мертва зона&quot; Є. Гуцала, &quot;Чайка&quot; Д. Бузька.</p> <p>Р. готичний, або Р. жахів — Р., в якому зображено незвичні ситуації, жахи пекла, страхітливі жорстокості, великі таємниці, що перетворюють людину на іграшку надприродних сил. Сформувався в Англії наприкінці XVIII ст. Творцем Р. г. вважається Г. Уолпол, автор &quot;Замку Отранто&quot; (1765). Видатними авторами Р. г. XVIII ст. були А. Радкліф, М. Льюїс. Дія в Р. г. відбувається найчастіше в середньовічному готичному замку, перейнятому атмосферою таємничості. Іноді картини страху в Р. г. мали зворотний, комічний ефект, але найчастіше зберігали виховне, дидактичне призначення. Р. г. вплинув на творчість видатних письменників першої половини XIX ст. —Е.-Т.-А. Гофмана, Дж. Байрона, О. де Бальзака та ін., — сприяв формуванню нових жанрів у романістиці (сенсаційного, фантастичного P.). Відновлюється в дещо зміненій формі у літературі XX ст. Зокрема, в українській літературі — у формі химерного P., з &quot;химерами&quot;, &quot;чортівнею&quot;, &quot;козацькими пригодами&quot;. Елементи химерного Р. притаманні творам О. Стороженка, М. Йогансена, 1 Сенченка, О. Ільченка, В. Міняйла, В. Дрозда, В. Яворівського, П. Загребельного. Прикладом химерного Р. є дилогія В. Земляка &quot;Лебедина зграя&quot;, &quot;Зелені млини&quot;.</p> <p>Р. детективний, або кримінальний (англ. detective novel, від detektive — слідчий; нім. Kriminalroman, від лат. criminalis — злочинний, той, що стосується вивчення злочинів) — один із видів детективної літератури (іноді виділяється як різновид пригодницького P.). Характерна ознака Р. д. — надзвичайна динамічність сюжету: події розгортаються швидко, з великим напруженням. Найчастіше це пошуки і встановлення справжнього злочинця. Класичними у такому розумінні вважаються Р.д. А. Конан-Дойля, В. Коллінза, Агати Крісті, Ж. Сіменона, Ф. Достоевського. У другій половині XX ст. виник новий різновид Р. д. — т.зв. &quot;чорний&quot; американський Р., де увага зосереджується не на пошуках злочинця, а на його вчинках. Р. д., сформувавшись у XIX ст., став одним із найпопулярніших серед різновидів такої літератури, Український Р. д. представляють Ю. Дольд-Михайлик (&quot;І один у полі воїн&quot;), В. Кашин (&quot;Справедливість — моє ремесло&quot;). Поєднання детективних елементів з соціально-побутовими, науково-фантастичними притаманне Р.д. О. Донченка, Ю. Смолича, М. Трублаїні. За тематикою, стильовими ознаками, способом конструювання художнього світу можна окреслити такі різновиди Р.д.: соціальний, політичний, воєнний, гротескно-фантастичний, публіцистичний, психологічний, гумористичний та ін.</p> <p>Р. історичний — побудований на історичному сюжеті, відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В Р. і. історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт — з художнім вимислом, справжні історичні особи — з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи. Р. і. започаткували твори про Олександра Македонського, Троянську війну з І ст. н. е., а також французькі псевдоісторичні романи XVII ст. У них історія була лише тлом для змалювання незвичайних пригод персонажів, а. історичні факти нерідко підмінювалися фантастикою (звідси назва &quot;псевдоісторичний роман&quot;). Перший справжній Р. і. створив В. Скотт (&quot;Уеверлі&quot;, &quot;Роб Рой&quot;, &quot;Айвенго&quot;, &quot;Квентін Дорвард&quot;), котрий зумів поєднати історичний факт з художнім вимислом, користуючись при цьому як романтичними, так і реалістичними способами зображення. Цей тип дістав назву &quot;вальтерскоттівський&quot;, справив великий вплив на розвиток Р. і. в європейських літературах. В епоху романтизму Р. і. став одним із найбільш поширених літературних жанрів, що було викликано глибоким зацікавленням історіософією. Для реалістичного Р.і. XIX-XX ст. вірність історичній правді не виключає звернення до злободенних проблем сучасності. Через те Р.і. нерідко виконує певне ідеологічне призначення. Іноді історична епоха — лише тло для змалювання актуальних подій. Для сучасного Р.і. характерне зближення з іншими різновидами роману — пригодницьким, сенсаційним, психологічним та ін. Його мова, як правило, певною мірою архаїзована. В українській літературі зразками Р.і. вважаються: &quot;Чорна рада&quot; П. Куліша, &quot;Сагайдачний&quot;, &quot;Корнієнко&quot; А. Чайковського, &quot;Упирі&quot; Ю.Опільського, &quot;Людолови&quot; Зінаїди Тулуб, &quot;Гомоніла Україна&quot; П. Панча, &quot;Євпраксія&quot;, &quot;Диво&quot; П. Загребельного, &quot;Святослав&quot;, &quot;Володимир&quot; С. Скляренка, &quot;Предтеча&quot;, &quot;Під вічним небом&quot; Вас. Шевчука, &quot;На полі смиренному&quot; Вал. Шевчука, &quot;Мальви&quot;, &quot;Орда&quot; Р. Іваничука &quot;Гнів Перуна&quot;, &quot;Золоті стремена&quot; Раїси Іванченко, &quot;Яса&quot; Ю. Мушкетика, &quot;Меч Арея&quot;, &quot;Похорон богів&quot; І. Білика та ін.</p> <p>Р. крутійський (ісп. novela picaresca, від рісаrо — шахрай, крутій) — різновид епічного жанру, одна з найдавніших форм європейського Р. Виник в Іспанії (анонімна повість &quot;Ласарильйо з Тормеса&quot;). Р. к. розповідає про пригоди хвацького пройдисвіта, авантюриста — пікаро, вихідця з низів або декласованого дворянства, який повністю ігнорує обов'язкові суспільні моральні норми. Як правило, це слуга, бездомний жебрак, &quot;лицар випадку&quot;. Р. к. виник із культурно-історичної ситуації, коли Європа переповнилася бурлакуванням. Р. к. став антиподом лицарського роману з його шляхетними героями. У Р. к. відсутня складна композиція, як правило, тут однолінійний сюжет, події розгортаються у хронологічному порядку, оповідь ведеться , найчастіше від першої особи, що імітує форму автобіографічних спогадів героїв; сюжет має авантюрний характер. Найбільшого розквіту Р. к. досяг в Іспанії у XVII ст. (&quot;Життєпис крутія Гусмана де Альфараге&quot; М. Алемані-де-Енеро, &quot;Історія життя пройди на ім'я Дон Паблос&quot; Ф. Кеведо-і-Вільєгаса, &quot;Кульгавий біс&quot; Л. Белеса де Гевари). Активно проникає до Латинської Америки (Фернандес де Лісарді та ін.), невдовзі вплинув на жанровий розвиток літератур інших європейських країн. Його художні прийоми використав Д. Дефо, Г. Філдінг, Х.-Я.-К. Гріммельсгаузен, П. Скаррон, А.-Р. Лессаж, М. Гоголь та ін. Оскільки герой Р. к. &quot;мандрує&quot; у своїх пригодах різними соціальними середовищами, такий жанр допомагав письменникам створити загальну картину суспільства, містив елементи критики й сатири. У XX ст. деякі художні прийоми Р. к. використовують Т. Манн, Дж. Стейнбек та ін. В українській літературі мало виявлений.</p> <p>Р. науково-фантастичний — великий епічний твір, дія в якому ч відбувається в майбутньому щодо часу його написання, тобто якому властиві прогностичні функції. Для Р. н.-ф. характерна орієнтація на високі досягнення наукової та технічної думки; поряд із фантастичними елементами у ньому мають місце наукові гіпотези, технічна фантазія, мисленнєве експериментування. Початки Р. н.-ф. — XIX ст. (Ж. Берн). Найвищого розвитку досягає у XX ст. Порушує і складні суспільні, соціально-політичні, філософські, морально-етичні проблеми (А. і Б. Стругацькі, Г.Уеллс, С Лем, К. Чапек, Р.Бредбері, А. Кларк та ін.). Якщо у фантастичному Р. фантастичним є насамперед художній простір, то у Р. н.-ф. — час. Український Р. н.-ф. представляють В. Владко (&quot;Аргонавти всесвіту&quot;), Д. Бузько (&quot;Кришталевий край&quot;), О. Бердник (&quot;Чаша Амріти&quot;) та ін.</p> <p>Р. пригодницький (фр. roman d'aventures) — роман, сюжет якого насичений незвичайними подіями й характеризується несподі-ваним їх поворотом, великою динамікою розгортання. Для Р.п. характерні мотиви викрадення й переслідування, атмосфера таємничості й загадковості, ситуації припущення й розгадування. Одними із перших таких творів були &quot;морські&quot; Р. Дж.-Ф. Купера й Ф. Марієтта, історико-пригодницькі О. Дюма-батька, соціально-пригодницькі Е. Сю. Р. п. має типологічні подібності з Р. фантастичним та науково-фантастичним (Ж. Берн, О. Толстой), детективним і політичним (Л.-А. Буссенар, Л. Жаколіо, Ю. Семенов). Різновидом Р. п. можна вважати Р. сенсаційний, у сюжеті якого є подія або повідомлення, що справляють сильне враження. Одним із засновників українського Р. п. з елементом сенсації був Г. Лужницький, автор книг &quot;Кімната з одним входом&quot; (1930), 'Тало, гало, напад на банк&quot; (1935) та ін. Типовим прикладом Р. п. вважаються &quot;Прекрасні катастрофи&quot; Ю. Смолича. Іноді різновидом цього жанру вважають авантюрний Р. У своєму Р. &quot;Двері в день&quot; Гео Шкурупій поєднує елементи авантюрного, пригодницького Р. та репортажу.</p> <p>Р. соціально-побутовий — основний різновид реалістичного Р. Утвердився у XIX ст. Для нього характерна ідеологізація приватного життя, побуту персонажів. Письменники-реалісти, передовсім французькі реалісти Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер, англійські Ч. Діккенс і В. Теккерей — розсувають сюжетні рамки й до особистісного, приватного аспекту зображення долучають сцени й епізоди, що охоплюють життя усього суспільства та епохи. Р. с.-п. часто відтворює конфлікт між людиною та суспільством і в такий спосіб намагається розв'язати його або констатує неможливість усунення конфлікту (І. Тургенев, Л. Толстой, I. Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін.). Це майстерно змальовано й у Р. с.-п. XX ст. (Дж. Лондон, Г. Манн, Е.-М. Ремарк, Е. Хемінгуей, А. Моравіа, Л. Арагон, М. Шолохов, Б. Прус, Я. Івашкевич, К. Чапек, У. Самчук, М. Стельмах та ін.). Сьогоднішній Р.с.-п. здебільшого набуває рис психологічного роману (&quot;Сестри Річинські&quot; І. Вільде).</p> <p>Р. тенденційний — різновид Р., в якому уявний світ, витворений автором, підпорядкований певній ідеологічній позиції. Письменник відверто прагне підвести читачів до заздалегідь окреслених висновків, популяризує ті чи інші політичні переконання. Герої такого твору чітко й виразно поділяються на &quot;позитивних&quot; і &quot;негативних&quot;; в уста героїв &quot;позитивних&quot;, як правило, вкладаються політичні &quot;істини&quot;, вони стають виразниками ідеологічних чи політичних переконань автора. Р. т. був типовим для радянської літератури (яскраві зразки — &quot;День отця Сойки&quot; С. Тудора, романи Ю. Смолича).</p> <p>Р. у віршах — різновид змішаного жанру, який поєднує багатоплановість, епічні принципи розповіді з суб'єктивністю, притаманною ліричним творам. Р. у в. став поширеним у XIX-XX ст. Межують з ним драматична поема, віршована повість. В Україні помітне пожвавлення цього жанру спостерігається у 60-70-ті XX ст. (хоча представлений він і у 30-50-ті: &quot;Марина&quot; М. Рильського, &quot;Червоногвардієць&quot; В. Сосюри, &quot;Поліська трилогія&quot; О. Підсухи, &quot;Молодість брата&quot; Л. Первомайського, &quot;Маруся Чурай&quot; Ліни Костенко.</p> <p>Р. фантастичний (грецьк. phantastike — здатність уявляти) — Р., сюжет якого грунтується на фантастиці, тобто уявний світ якого не відповідає наявному реальному світу або прийнятому, усталеному поняттю можливого. Художній образ у Р. ф. виходить за межі мімезису, твориться шляхом моделювання письменником &quot;нового&quot; світу, котрий живе за своїми законами й нормами, чи завдяки створенню автором двох паралельних світів — дійсного та ірреального, фантастичного. Витоки цього жанру — у середньовічному лицарському романі XIV-XV ст., котрий, у свою чергу, сягав глибин міфотворчої народнопоетичної свідомості. Нерідко до фантастики вдаються при створенні реалістичного, філософського, сатиричного та ін. Р. (&quot;Майстер і Маргарита&quot; М. Булгакова, &quot;Сто літ самотності&quot; Г. Гарсіа Маркеса). Різновидом Р. ф. є науково-фантастичний. В українській літературі XX ст. відновив свої традиції фантастичний химерний Р. (&quot;Самотній вовк&quot; В. Дрозда), а також &quot;умовно&quot;-фантастичний, химерно-гротескний (трилогія Є. Гуцала &quot;Позичений чоловік&quot;, &quot;Приватне життя феномена&quot;, &quot;Парад планет&quot;).</p> <p>Р. філософський — великий епічний твір, в якому безпосередньо викладається світоглядна або етична позиція автора. Як окремий жанр сформувався в епоху Просвітництва (Вольтер — &quot;Кандід, або Оптимізм&quot;, &quot;Простодушний&quot;, &quot;Мікромегас&quot;; Д. Дідро — &quot;Жак-фаталіст та його господар&quot;), виник з необхідності популяризації філософії раціоналізму, сатиричного зображення суспільних норм, законів і політичних подій. У XX ст. великого поширення набуває Р. соціально-філософський, де у концентрованому вигляді викладаються філософські переконання письменника, його історична концепція, глобально осмислюється історична епоха. Класичними у такому жанрі є твори А. Франса &quot;Боги жадають ч &quot;Сучасна історія&quot;, &quot;Таїс&quot;, &quot;Острів пінгвінів&quot;, &quot;На білому камені&quot;. Елементи Р. ф. притаманні українській лірико філософській романістиці (О. Гончар — &quot;Собор&quot;, &quot;Циклон&quot;, &quot;Твоя зоря&quot;; М. Стельмах — &quot;Чотири броди&quot;, &quot;Правда і кривда&quot;), соціально-політичним, утопічним романам В. Винниченка: &quot;Сонячна машина&quot; (антиутопія), &quot;Нова заповідь&quot;, &quot;Вічний імператив&quot;. До цього жанрового різновиду звертаються сучасні письменники (&quot;Дім на горі&quot;, &quot;Три листки за вікном&quot; Вал. Шевчука та ін.).</p> mybb@mybb.ru (yavorska) Fri, 30 Apr 2010 16:28:35 +0400 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=19#p19 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=18#p18 <p>Повість — епічний твір середньої жанрової форми. Частіше за все гово­рять про її проміжне становище між романом і опо­віданням, нечіткість і розмитість жанрових меж. Дійсно, повість має чимало спільного як з романом, так і з опо­віданням. У ній розкривається людська доля, взаємини героя з навколишньою дійсністю. Відмінності скоріше мають кількісні, а не якісні параметри.</p> <p>Якщо в оповіданні найчастіше в центрі якийсь один епізод, одна подія, то в повісті, як і в романі, можуть змальовуватися декілька подій, об'єднаних, як правило, навколо одного центрального персонажа. На відміну від роману, як вважає В. Кожинов, для якого також характер­на багатоподієвість, але і яскраво виражена спрямованість «до драматичності, замкнутості та цілісності дії, сюжету», повість «не має напруженого та завершеного сюжетного вузла», в ній часто відсутня «єдність наскрізної дії», а тому «типова», «чиста» форма повісті — це скоріше твори біо­графічного характеру, різні художні хроніки (див., напри­клад, повість О. Кобилянської «Царівна», написану у формі щоденника, історико-біографічну повість С. Васильченка «В бур'янах», трилогію Л. Толстого та інші). Суттєвою відмі­ною жанру повісті є її потенційна ліричність: «Із всіх прозаїч­них жанрів повість найближча до лірики. Цей жанр по­в'язаний з роздумами, інколи цілком відкритими, прямими, авторськими.</p> <p>Ці роздуми автор об'єктивує — він їх виражає як голос своєї епохи». Звичайно автори віршованих повістей, власне — поем, виносять дефініцію «повість» у жанровий підзаголовок твору (див., наприклад, «Мідний вершник» О. Пушкіна — петербурзька повість, «Демон» М. Лєрмонтова — «східна повість» і т. д.). По­дібну тісну співвіднесеність прозаїчних та віршових жанрів В. Домбровський свого часу обґрунтовував теорією розкладу поетичного змісту в прозі. На його думку, подібно до того, як роман у процесі історичного розвитку літератури прий­шов на зміну героїчній епопеї, так у свою чергу повість замінила поему.<br />В літературі Київської Русі повістями називали або літописи («Повість минулих літ»), або житія святих («Повість про Акіра Премудрого»), або воїнські повісті («Історія Іудейської війни» Иосифа Флавія). Співвіднесеність повісте­вої форми з розповідями про діяння реальних та леген­дарних осіб, викладом хроніки історичних подій якнайкра­ще відповідає етимології самого слова «Повість» — це, власне, «по-вість» (де префікс по — вказує на віднесеність у минулий час, а вість — значить повідомлення, розповідь, тобто — вість про минуле, розповідь про те, що колись від­булося). В такому жанровому розумінні повість повинна була відрізнити всі об'єктивно-розповідні твори (ті, які мали внутрішню авторську настанову на достовірне, об'єктивно-історичне висвітлення фактів життя) від творів, орієнтова­них на вимисел. Майже до кінця XVIII століття жанр по­вісті, який весь цей час плідно розвивається, не викори­стовується в значенні терміна. Свої жанрові, власне літе­ратурно-художні, риси повість отримує з розвитком поняття вимислу в літературі, коли документальності її змісту була протиставлена вигадана фабула. В 1832 році Н. Кошанський давав таке визначення жанру: «Повісті бувають: істинні та вимислені. До істинних належать історичні та реальні. До вимислених: моральні, почуттєві і т. п.».</p> <p>У сучасному розумінні повість існує з першої поло­вини XIX століття («Маруся», «Сердешна Оксана» Г. Квіт-ки-Основ'яненка). Подальша жанрова еволюція повісті по­в'язана з творчістю Марка Вовчка («Інститутка»), Т. Шев­ченка («Художник», «Музикант»). Майстрами цього жанру виявили себе І. Нечуй-Левицький («Микола Джеря»), Б. Грінченко («Серед темної ночі», «Під тихими вер­бами»), І. Франко («Захар Беркут»), М. Коцюбинський («Fata morgana»), О. Кобилянська («Земля»). У літерату­рі 20—30-х років XX століття провідне місце посідали повісті М. Хвильового («Санаторійна зона»), В. Підмогиль-ного («Третя революція»), П. Панча («Голубі ешелони»).<br />В сучасній літературі важливе місце повість посідає у твор­чості О. Гончара, Г. Тютюнника, Б. Харчука, В. Шев­чука, Є. Гуцала, В. Дрозда, В. Яворівського. Як і роман, вона може мати жанрові різновиди: історична, соціально-побутова, політична, пригодницька, фантастична.&#65279;</p> mybb@mybb.ru (yavorska) Fri, 30 Apr 2010 16:23:15 +0400 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=18#p18 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=17#p17 <p>Новела (італ. novella, від лат. novellus — новітній) — невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вималюваною дією. Н. властиві лаконізм, яскравість і влучність художніх засобів. Серед різновидів епічного жанру Н. вирізняється строгою й усталеною конструкцією. До композиційних канонів Н. належать: наявність строгої та згорненої композиції з яскраво вираженим композиційним осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів і т.д.), перевага сюжетної однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів. Персонажами Н. є особистості, як правило, цілком сформовані, що потрапили в незвичайні життєві обставини. Автор у Н. концентрує увагу на змалюванні їх внутрішнього світу, переживань і настроїв. Сюжет Н. простий, надзвичайно динамічний, містить у собі момент ситуаційної чи психологічної несподіванки. Н. з'явилася в XIV—XVI ст. в Італії, хоча корені її сягають стародавніх літератур Заходу й Сходу. В епоху Відродження Н. —- це невеличке оповідання, нерідко з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало &quot;новини дня&quot; (звідси назва жанру). &quot;Декамерон&quot; Дж. Боккаччо є характерним циклом Н. тієї доби. Не без впливу Боккаччо з'являється збірник Н. Маргарити Наваррської &quot;Гептамерон&quot; (1558). У XVII ст. Н. представляє М. де Сервантес (&quot;Повчальні новели&quot;, 1613). Та найбільшого розквіту досягає вона у XIX ст. Власне, тоді та у XX ст. продовжують розвиватися її різновиди — психологічна, фантастична, сенсаційна та ін. Н. Неперевершеним майстром гостросюжетних Н. XIX ст. був П. Меріме (&quot;Матео Фальконе&quot;, &quot;Таманго&quot;, &quot;Коломба&quot;, &quot;Кармен&quot;). У російській літературі XIX—XX ст. Н. гідно представляють 0. Пушкін, І. Тургенев, І. Бунін, у польській — Б. Прус, Г. Сенкевич, С. Жеромський. В українській літературі маємо розмаїття жанрових форм Н.: психологічну, сенсаційну (В. Стефаник), ліричну (Б. Лепкий), соціально-психологічну, лірико-психологічну (М. Коцюбинський), філософську, історичну (В. Петров), політичну (Ю. Липа), драматичну (Г. Косинка) та ін. Представлені в українській літературі також лірична повість у Н. (Арк. Любченко, &quot;Вертеп&quot;), алегорична повість у Н. притчах (Г. Михайличенко, &quot;Блакитний роман&quot;). </p> <p>Оповідання — невеликий прозовий твір, сюжет якого заснований на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажа. Невеликі розміри О. вимагають нерозгалуженого, як правило, однолінійного, чіткого за побудовою сюжету. Характери показані здебільшого у сформованому вигляді. Описів мало, вони стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє художня деталь (деталь побуту, психологічна деталь та ін.). 0. дуже близьке до новели. Іноді новелу вважають різновидом 0. Відрізняється 0. від новели більш виразною композицією, наявністю описів, роздумів, відступів. Конфлікт в О., якщо є, то не такий гострий, як у новелі. Розповідь в О. часто ведеться від особи оповідача. Генеза О. — в сагах, нарисах, оповідних творах античної історіографії, хроніках, легендах. Як самостійний жанр О. оформилось у XIX ст. З того часу й до сьогодні — це продуктивний жанр художньої літератури. </p> <p>Есе (фр. essai — спроба, нарис, начерк) — невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми. Характерні ознаки Е. — логічність викладу, що наближає його певною мірою до наукової літератури, дбайливе ставлення до художньої форми. Як правило, Е. виражає нове, суб'єктивне слово про щось і носить філософський, історико-біографічний, публіцистичний, літературно-критичний, науково-популярний чи чисто белетристичний характер. Стиль Е.-відрізняється образністю, афористичністю, використанням свіжих метафор, нових поетичних образів, свідомою настановою на розмовну інтонацію і лексику. Він здавна формувався у творах, в яких на перший план виступає особистість автора. Пограничними жанрами для Е. є поезія в прозі та науковий нарис або філософський трактат. Перші ознаки Е. знаходимо вже в античних декламаціях Лукіана. Як самостійний жанр у літературі Е. з'явімося наприкінці XVI ст. Його появу пов'язують з ім'ям французького письменника і філософа М.Монтеня і його &quot;Дослідами&quot; (&quot;Essai&quot;, 1580), у яких автор розмірковує про майбутнє людства та ін. Есеїстом вважається й англієць Ф.Бекон, автор праці &quot;Essays&quot; (1597). Жанр Е. стає провідним з XVII ст. в англійській, XVIII ст. — у французькій, XIX ст. — в американській літературах. До жанру Е. вдавалися також Дж.Аддісон, Вольтер, Д.Дідро, Г.-Е.Лессінг, Дж.Локк, О.Голдсміт, Г.-Д.Торо та ін. У XX ст. найвидатніші поети, прозаїки, філософи звертаються до жанру Е. для популяризації досягнень природничих, гуманітарних наук та зближення різних, часто суперечливих читацьких кіл. Серед відомих есеїстів — Р.Роллан, Б.Шоу, Дж.Голсуорсі, Г.-К.Честертон, Г.Уеллс, А.Франс, Г. і Т. Манни, Й.Бехер, Ж.-П.Сартр, А.Моруа, Р.Вайян, І.Еренбург, В.Винниченко, К.Паустовський, В.Шкловський, Є.Маланюк, Ю.Липа, У.Самчук, Ю.Шерех та ін. Популярними в українській літературі є змішані форми: роман-есе, повість-есе (&quot;Романи Куліша&quot; В.Петрова, &quot;Задля празника&quot;, &quot;У сутінках&quot; Р.Горака та ін.). </p> <p>Нарис — оповідний художньо-публіцистичний твір, у якому зображено дійсні факти, події і конкретних людей. За обсягом наближається до невеличкого оповідання, новели, але позбавлений чіткої, завершеної фабули, обов'язкової для новели, притаманної оповіданню. Фабула в Н. подекуди намічена, має фрагментарний характер. Н. — це твір суспіль-но-політичної, побутової, історичної чи психологічної тематики. Серед основних різновидів Н. — Н. художній, який є зображенням осіб і подій, що досягається за допомогою домислу. Н. дуже оперативний жанр літератури, швидко й активно реагує на події дня, що зближує його з публіцистикою. Як жанрова форма поширився у XIX ст., будучи пограничним жанром (на межі публіцистики та художньої прози). Значний внесок у розвиток художнього Н. зробили О. де Бальзак, П. де Кок, І. Тургенев, Й. Крашевський, В. Гіляровський, Леся Українка, І. Франко, Ю. Липа, С. Тудор, О. Довженко та ін. Специфічним різновидом Н. є наукова праця з певної проблеми, здебільшого гуманітарного характеру, до якої входять дослідження з ряду взаємопов'язаних питань. Скажімо, &quot;Нариси історії українсько-руської літератури&quot; І. Франка, &quot;Начерки історії української літератури&quot; Б. Лепкого тощо. </p> <p>Фейлетон (фр. feuilleton — аркуш) — невеликий за обсягом жанр художньо-публіцистичної літератури злободенного характеру. Започаткований 1800, коли при французькій газеті &quot;Journal des Debats&quot;, при якій з'явився листок-додаток, спочатку заповнюваний театральною хронікою тощо. Згодом його було замінено особливим &quot;підвалом&quot;, який мав конкретно визначене місце на полосі. Лише пізніше Ф. віднайшовся у своїй іманентній властивості, коли певна гостроактуальна подія набувала гумористичної чи сатиричної інтерпретації. Межуючи з художньою літературою, Ф. користав багатством її зображально-виражальних засобів (гіпербола, гротеск, каламбур тощо), мав власні різновиди — документальний (зображення конкретних осіб і фактів) та проблемний (порушення важливих громадських питань). Одним із засновників українського Ф. вважається В.Самійленко. Цей жанр набув великого поширення в періодичній пресі, розкрив внутрішні можливості у творчості Костя Котка, Остапа Вишні, С.Олійника, Є. Дударя та ін. </p> <p>Памфлет (англ. pamphlet від грецьк. pan — ycе, ihlego — палю) — невеликий за обсягом літературний твір публіцистичного жанру на злободенну тему. П. оголено тенденційний, призначений для прямого впливу на громадську думку. Його стилю притаманна яскрава афористичність, ораторські інтонації (дав.: Ораторська проза), експресивність, іронія, згущена до сарказму. Образливий П., що спотворює факти, окарикатурює дійсність та опонентів, грубо порушує правила еристики (мистецтва полемізувати), називають пасквілем. Жанр П. склався у добу Реформації (М. Лютер, Е. Роттердамський та ін.), розвивали його Дж. Свіфт, Вольтер, В. Гюго, Е. Золя, Г. Манн, Л. Толстой та ін. Українська література має свою памфлетну традицію, відому з часів полемічної літератури (Іван Вишенський), вона продовжилась і в XX ст. (М. Хвильовий та ін.).</p> <p>Гумореска — невеликий прозовий (а також віршований або драматичний) твір з комічним сюжетом, відмінний від сатиричного твору легкою, жартівливою тональністю. Тут сміх постає у вигляді доброзичливої, емоційно забарвленої естетичної критики у дотепній, парадоксальній, подеколи оксиморонній формі, в аспекті морально-етичних критеріїв, що унеможливлюють цинізм, масні вислови та вульгарщину егалітарного штибу. Г. як жанр зумовлена вродженою схильністю людського духу до жарту, кпину під час емоційного поцінування невідповідності конкретного існування претензіям на його значущість, комічності внутрішніх суперечностей людського буття, неадекватного вимогам дійсності. Літературна Г. живиться джерелами фольклору, в яких зосереджено віковий досвід сміхової культури (приміром, &quot;Катерина та Дем'ян / Посварились за бур'ян. / Катерина Дем'яну / Не уступить бур'яну&quot;), ментальними нахилами українства, здатного з гумором трактувати несприятливі умови свого існування (жартівливі пісні: &quot;Продай, милий сиві бички&quot;, &quot;Ой гоп, таки так!&quot;, &quot;Ой що ж то за шум учинився&quot;, &quot;Якби я був полтавський сотник&quot; та ін.). Г. має велику літературну традицію, починаючи від інтермедій, вертепної драми, творів &quot;низового&quot; бароко та яскравих доробків Є.Гребінки, М.Гоголя, Л.Глібова, С.Руданського, В.Самійленка. Цю традицію продовжили Валер'ян Проноза (В.Еллан), Ю.Ґедзь, Ю.Вухналь (Ковтун), В.Чечвянський, Остап Вишня, 0.Ковінька, М.Понеділок, Е.Козак (ЕКО, Гриць Зозуля), В.Чапленко, Я.Масляк, С.Воскрекасенко, Д.Білоус, М.Яровий, С.Олійник, Є.Дудар та ін. </p> <p>Казка — один із основних жанрів народної творчості, епічний, повістувальний, сюжетний художній твір усного походження. В основі К. — захоплююча розповідь про вигадані події і явиша, які сприймаються і переживаються як реальні. К. відомі з найдавніших часів у всіх народів світу. Споріднені з іншими фольклорно-епічними жанрами — сказаннями, сагами, легендами, переказами, епічними піснями, — К. не зв'язані безпосередньо з міфологічними уявленнями, а також історичними особами і подіями. Для них характерні традиційність структури і композиційних елементів (зачини, кінцівки та ін.), контрастне групування дійових осіб, відсутність розгорнутих описів природи і побуту. Сюжет К. багатоепізодний, з драматичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві і щасливим закінченням. К. відзначається &quot;замкнутим часом&quot; і завершеністю, співвідносними з досягненням героєм своєї мети і перемогою добра над злом. Функціональна палітра К. надзвичайно розмаїта: її естетичні функції доповнюються і взаємопереплітаються з пізнавальними, морально-етичними, соціально-виховними, розважальними та ін. У К. народів світу багато спільного, що пояснюється подібністю культурно-історичних умов їх життя. Водночас К. відзначаються національними особливостями, відображають спосіб життя народу, його працю і побут, природні умови, а також індивідуальні риси виконавця-оповідача (казкаря). Тому К., як правило, побутують у багатьох варіантах.^За змістом К. поділяються на кілька різновидів. К. про тварин генетично найдавніші, зв'язані з тотемічними уявленнями. Головними їх героями виступають звірі. З часом К. втрачають міфологічний і магічний сенс і набувають повчально-виховного характеру. Один із різновидів К. про тварин — кумулятивна К. (твори для дітей, що розвивають логічне мислення, пам'ять, виховують моральні почуття тощо). Фантастичні К. первісно також мали магічне призначення, яке з часом утратилося; в них органічно поєднуються міфічне, фантастичне і героїчне начала. Провідні мотиви: змієборство, добування і використання чудодійних предметів (цілюща вода, жар-птиця, меч-кладенець, шапка-невидимка, чоботи-самоходи) та ін. Герої фантастичних К., як правило, наділені надзвичайною силою, здібностями, винахідливістю, які допомагають їм подолати усі випробування на шляху до мети. У побутових К. переважають мотиви з повсякденного життя. Героями їх виступають бідний селянин, кмітливий наймит чи солдат, бурлака, вередлива жінка тощо. Часто у цих К. зустрічаються персоніфіковані образи — Доля, Щастя, Горе, Правда, Кривда. Казкові образи і мотиви широко використовуються у художній літературі, музиці, малярстві. <br />Літературна казка — це авторський художній твір, прозовий або віршовий, заснований або на фольклорних джерелах, або цілком оригінальний; твір переважно фантастичний, чародійний, у якому змальовуються неймовірні пригоди вигаданих або традиційних казкових героїв. Літературна казка здебільшого орієнтована на дітей. У ній неймовірне чудо відіграє роль сюжетотвірного фактора, служить вихідною основою характеристики персо­нажів.<br />Фольклорний канон по-різному зберігається в літературній казці, що не робить цей жанр чимось винятковим, оскільки будь-який художній текст, і передусім прозовий, розвивається на основі змішаних явищ писемності і фольклорних джерел. Літературна казка включає в себе ознаки різноманітних жанрів, що в цілому притаманне літературі романтизму. Адже саме в цей час утверджується нове співвідношення жанр – автор, коли художня свідомість перестає бути традиціоналістською. Жанрове самовизначення художньої свідомості для автора „стає не вихідною точкою, а підсумком творчого акту. Жанр пізнається важче, ніж раніше”. Усе сказане властиве і літературній казці, яка може зближуватися з романтичною поемою і фантастичною повістю, але завжди залишається самостійним жанром.</p> mybb@mybb.ru (yavorska) Fri, 30 Apr 2010 16:21:34 +0400 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=17#p17 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=16#p16 <p>Про&#769;за (лат. prosa, від prosa oratio — пряма мова, що вільно розвивається й рухається,) — мовлення не організоване ритмічно, не вритмоване; літературний твір або сукупність творів, написаних невіршованою мовою.<br />Проза — один із двох основних типів літературної творчості. Поезія і проза — глибоко своєрідні сфери мистецтва, які розрізняються і формою, і змістом, і своїм місцем в історії літератури.</p> <p>Донедавна прозою (на відміну від поезії) вважали усі нехудожні словесні твори; подібний слововжиток спостерігається навіть у 20 ст. В українській літературі поняття прози як повноправного мистецтва слова поширилося у післяшевченківський період.<br />Художня проза у власному розумінні цього слова — порівняно пізнє явище, яке інтенсивно формувалося ще з доби Відродження. У давній і середньовічній літературі проза мала специфічне призначення: у прозі творились, як правило, лише напівхудожні, «змішані» твори прикладного характеру (історичні хроніки, філософські діалоги, ораторські твори, описи подорожей тощо) або ж твори «низьких», комічних жанрів (фарси, деякі види сатири і т.ін.).<br />Проза тих часів — це так звана ритмічна проза, яка за своєю формою наближалася до вірша, сприймалася як своєрідне відгалуження поезії. Наприклад, у києво-руській прозі наявна послідовна ритмічна органцізація: текст членувався на більш-менш рівні відтинки (колони), котрі часто завершувалися (чи починалися) співзвучними дієслівними або іменниковими формами, що виступали прообразом рими. Лише починаючи з доби Відродження (в українській літературі значно пізніше) формується проза, а з доби Просвітництва вона посідає провідну роль у літературі (роман, новела, повість).</p> <p>Донині не розв'язано питання про формальну організацію художньої прози. Досить поширеною є думка, що за своєю організацією проза не має принципових відмінностей від повсякденного побутового мовлення. Її опоненти небезпідставно стверджують, що в прозових жанрах є своя складна і внутрішньо закономірна структура, яка принципово відрізняється від віршового ритму і при цьому усе ж виводить прозу за межі буденної мови (Гюстав Флобер, Антон Чехов, Михайло Коцюбинський, Ернест Хемінгуей та ін.), вимагаючи від автора не меншої напруги і майстерності, ніж вірш.<br />Художня своєрідність прози не вичерпується принципами зовнішньої організації мови. У прозі домінують суттєво відмінні способи та форми словесної образності від тих, якими користується поезія. Так, різні види тропів, які здебільшого мають велике значення для організації поетичного мовлення, у прозі посідають куди менш помітне місце.<br />Якщо в поезії джерелом «художньої енергії» є взаємодія, взаємовіддзеркалення словесних вимислів, здійснюване різними формами зіставлення слів (порівняння, метафора, метонімія тощо), то для прози найбільш характерною є взаємодія різних мовних планів: мови автора, оповідача, персонажів. Через взаємовіддзеркалення цих мовних планів здійснюється осмислення і оцінка зображуваного.<br />Художньо-словесна тканина у прозі (порівняно з поезією) постає більш «прозорою», що, здавалось би, відтворює певну життєву реальність безпосередньо. Разом з тим постійно відчутна образна сила митця, майстерність володіння словом, згармонійована точність і ясність мовних планів. Значно більшу роль у прозі відіграє сюжет, послідовний розвиток дії; предметнішими і більш визначеними є характери та обставини.</p> mybb@mybb.ru (yavorska) Fri, 30 Apr 2010 15:59:28 +0400 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=16#p16 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=15#p15 <p>Білий вірш — неримовані вірші з чіткою внутрішньою метричною структурою, де на місці рими лишається чиста клаузула. Найбільшого розвитку Б.в. досяг у драматургічних жанрах (В.Шекспір, Дж.Мільтон, Й.-В.Гете, О.Пушкін, І.Кочерга та ін.), за класичний взірець яких можуть правити твори Лесі Українки (&quot;У пущі&quot;, &quot;В катакомбах&quot;, &quot;Йоганна, жінка Хусова&quot;, &quot;Лісова пісня&quot;, &quot;Бояриня&quot; та ін.), де п'ятистопний ямб, позбавлений рими, набуває гнучкої та природної інтонації. В ліриці, якщо мовиться про Б.в., використовуються будь-які віршові розміри, як двостопні, так і тристопні:<br />Біліли зорі, мов кульбаба,<br />і місяць ріс, мов молочай;<br />як поле ширшало під вітром,<br />коні прийшли до водопою (...) (Патриція Килина).</p> <p> Або:</p> <p>Не збагну. Чи наснилось, а може, насправді...<br />Наче в трави пірнаю, наче в травах тону...<br />А на поміч не кличу. Немов божевільний,<br />Вигрібаю чогось на глибінь (В. Марочкін).</p> <p>У ліричному вірші, на відміну від драматичних творів, Б.в. може поділятися на строфи. Такий поділ здійснюється завдяки чергуванню переважно окситонних та парокситонних, а також дактилічних і гіпердактилічних клаузул. </p> <p>Верлібр (фр. vers libre — вільний вірш) — неримований нерівнонаголошений віршорядок (і вірш як жанр), що має версифікаційні джерела у фольклорі (замовляння та інші форми неримованої чи спорадично римованої народної поезії). У художній літературі В. поширюється в добу середньовіччя (літургійна поезія), у творчості німецьких передромантиків, французьких символістів та ін. Особливого значення В. надавав В.Уїтмен, а надто — авангардисти XX ст. Це одна з провідних форм сучасної поезії, сприйнята як виокремлена система віршування:<br />Діти одягнені у пташині сорочки<br />летять на подобах весняного сонця<br />у простір розгорненої книжки<br />що сміється білим сміхом сіяча<br />який сіє у полі себе з руки (В. Голобородько).</p> <p>В. відмінний від вільного, власне, нерівностопного римованого (переважно — ямбічного) вірша</p> mybb@mybb.ru (yavorska) Thu, 29 Apr 2010 18:35:24 +0400 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=15#p15 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=14#p14 <p>Да&#769;ктиль (грец. d&#225;ktylos — палець; міра довжини) — в античній версифікації — стопа на чотири мори з трьох складів, з яких перший — довгий, решта — короткі.У силабо-тонічній системі — трискладова стопа з наголосом на першому складі (-UU). Дактилічні віршові розміри з'явилися в українській поезії у другій половині 18 ст., проте чималий час лишалися не вельми популярними. І досі одностопний дактиль — надзвичайно рідкісне явище навіть у гетерогенних строфах, хоч трапляються поодинокі випадки його вживання:</p> <p>&#160; &#160; Всі поля серпами гніву<br />&#160; &#160; скошено.<br />&#160; &#160; Всі шляхи в кривавій зливі<br />&#160; &#160; зрошено (Юрій Клен).</p> <p>Іноді поети вдаються до двостопного дактилю:</p> <p>&#160; &#160; Лезами слів<br />&#160; &#160; Значте скарби.<br />&#160; &#160; Воля і гнів —<br />&#160; &#160; Голос доби (П. Филипович).</p> <p>Поширеним є тристопний дактиль:</p> <p>&#160; &#160; В райдугу чайка летіла.<br />&#160; &#160; Хмара спливала на схід.<br />&#160; &#160; Може б, і ти захотіла<br />&#160; &#160; Чайці податися вслід?<br />&#160; &#160; Сонце на заході впало.<br />&#160; &#160; Райдуга згасла в імлі.<br />&#160; &#160; Темно і холодно стало<br />&#160; &#160; На неспокійній землі (Л. Первомайський).</p> <p>Часто використовується чотиристопний дактиль:</p> <p>&#160; &#160; Синіми спіралями, барвами-кольорами<br />&#160; &#160; Ходить-ходить хвилями втіха, як вино (…) (І. Багряний).</p> <p>Цікавий приклад п'ятистопного дактилю міститься у доробку М. Вінграновського:</p> <p>&#160; &#160; Ніжне творіння, тебе я не завжди докликую,<br />&#160; &#160; Наче ту пару з небачених чаш із віків,<br />&#160; &#160; Вдень ти малою стаєш, і стаєш уночі ти великою,<br />&#160; &#160; Чом собі снишся вночі ти косулею серед вовків?</p> <p>Не є винятком і шестистопний дактиль, в тому числі й білий:</p> <p>&#160; &#160; Дні відцвітають в минуле, тремким осипаються листям<br />&#160; &#160; В сяєві променів грають, в барвистім згоряють вогні,<br />&#160; &#160; Смуток і радості й туги засновують очі імлою.<br />&#160; &#160; І на волосся й на вії сріблястий кладеться іней (Б. Кравців).</p> <p>Дедалі більше поширення знаходить вільний дактиль:</p> <p>&#160; &#160; Тільки й думок — на ранок<br />&#160; &#160; Хліба нема у жінки…<br />&#160; &#160; Ґанок,<br />&#160; &#160; Труп біля стінки (Є. Плужник). </p> <p>Амфібра&#769;хій (грец. &#945;&#956;&#966;&#953;&#946;&#961;&#945;&#967;&#965;&#962; — з обох боків короткий) — в античній версифікації — трискладова стопа на чотири мори з довгим середнім складом.У силабо-тонічному віршуванні — трискладова стопа з середнім наголошеним складом (U—U). Константа віршового рядка може бути двоскладовою, перетворюючись на ямб з наголосом на останньому складі, чи в позанаголошеному стані містити кілька складів (пеан); найліпший варіант амфібрахія — при парокситонній римі, коли витворюється гармонійний акаталектичний рядок.<br />В українській поезії до амфібрахія вперше звернувся Є. Гребінка («Човен», «Українська мелодія» тощо). Найменш уживаний одностопний амфібрахій, що трапляється здебільшого в гетерометричних строфах задля увиразнення лірчиного сюжету та акцентації поетичної думки:</p> <p>&#160; &#160; — Матусю! Хто очі мені замінив? —<br />&#160; &#160; Всміхнеться, щоб сліз не побачив...<br />&#160; &#160; Сама — до вікна, до неораних нив —<br />&#160; &#160; І плаче... (Є. Плужник).</p> <p>Двостопний амфібрахій також не часто зустрічається:</p> <p>&#160; &#160; ...ночами про подвиг<br />&#160; &#160; я марив малим,<br />&#160; &#160; а подвиг — це побут<br />&#160; &#160; без жару й золи,<br />&#160; &#160; шизоїдно чистий,<br />&#160; &#160; абсурдно міцний,<br />&#160; &#160; не вельми врочистий,<br />&#160; &#160; та дуже ясний (О. Шарварок).</p> <p>Подеколи поети звертаються до тристопного амфібрахія:</p> <p>&#160; &#160; На гратах не місяць — корова,<br />&#160; &#160; Не сяйво — рапатий язик.<br />&#160; &#160; В залізних, вантажних оковах —<br />&#160; &#160; Життя божевільного лик (І. Крушельницький).</p> <p>Прикладів чотиристопного амфібрахія в українському вірші теж не дуже багато:</p> <p>&#160; &#160; О метана бурею, Нене злиденна,<br />&#160; &#160; Укріплю Тебе я на камені слова,<br />&#160; &#160; І будеш, як церква, ясна і сталенна! (В. Пачовський)</p> <p>П'ятистопний амфібрахій надає поетичному мовленню ознак урочистості, як у вірші М. Бажана «На Карпатських узгір'ях»:</p> <p>&#160; &#160; Просвічений сонцем, на вітрі, в зеленім огні<br />&#160; &#160; Він листя різьблене, обтяжене росами, сушить.<br />&#160; &#160; Хай ломляться гори, хай грози ревуть в вишині, —<br />&#160; &#160; Він тут вкорінився, він тут укріпився й не рушить.</p> <p>Надзвичайно рідкісний амфібрахій — шестистопний (С. Голованівський: «Минають роки, як хвилини, і зорі згасають байдужо...»), що виразно розмежовує віршовий рядок на два піввірші, викликає враження «важкого» стилю. Подеколи поети звертаються і до вільного амфібрахію, наприклад, І. Франко:</p> <p>&#160; &#160; Полудне.<br />&#160; &#160; Широкеє поле безлюдне.<br />&#160; &#160; Довкола для ока й для вуха<br />&#160; &#160; Ні духа! (...)</p> <p>Анапе&#769;ст (гр. anapaistos — зворотний дактилю, букв. — відображений назад) — в античному віршуванні — трискладова стопа тривалістю в чотири мори, що складається з двох коротких і одного довгого на кінці складу, з ритмічним наголосом на довгому: UU—. У силабо-тонічному віршуванні — стопа, що складається з двох ненаголошених і одного наголошеного на кінці складу. Одностопний анапест майже не зустрічається в українській поезії, окремі випадки його вживання спостерігаються у гетерогенній строфі, наприклад, у фольклорно стилізованому вірші М. Вороного:</p> <p>&#160; &#160; (...) Покохає мене щиро</p> <p>&#160; &#160; &#160; &#160; Незрадливо —</p> <p>&#160; &#160; Усміхнеться й мені доля</p> <p>&#160; &#160; &#160; &#160; Милостиво!</p> <p>Приклад двостопного анапесту:</p> <p>&#160; &#160; Я дійду на зорі<br />&#160; &#160; до найстаршої брами,<br />&#160; &#160; Де ключі? У Дніпрі.<br />&#160; &#160; А Дніпро — під валами (В. Герасим'юк).</p> <p>Зустрічається тристопний анапест:</p> <p>&#160; &#160; Закигиче розлука над нами,<br />&#160; &#160; Розчахне двосистемно навскіс,<br />&#160; &#160; Замордується лихо ножами<br />&#160; &#160; Чи зависне в петлі твоїх кіс (І. Драч).</p> <p>Чотиристопний анапест досить поширений в українському вірші на противагу іншим розмірам трискладової стопи:</p> <p>&#160; &#160; Польовою стежкою з дальніх доріг<br />&#160; &#160; Йду в село і радію сподіваній стрічі.<br />&#160; &#160; Тільки ж каменем смуток на серце наліг:<br />&#160; &#160; Кладовище побільшало вдвічі (В. Марочкін).</p> <p>П'ятистопний анапест, котрий витворює медитативний настрій:</p> <p>&#160; &#160; На горі ніби снігом біліє давнезний собор,<br />&#160; &#160; Що скликає всі вірні серця вечорами і зранку.<br />&#160; &#160; Давня ратуша в землю вростає, немов мухомор,<br />&#160; &#160; Сивий майстер в льошку замовляє вина філіжанку (М. Рильський).</p> <p>Шестистопний анапест — найменш популярний у сьогоденній українській версифікації:</p> <p>&#160; &#160; В тихих продувах вітру цілував я змокріле волосся.<br />&#160; &#160; Гуркотів спорожнілий трамвай — ночі й зливі навстріч.<br />&#160; &#160; А позаду — в пульсуючих прожилках листя неслося,<br />&#160; &#160; Мов колись і ніколи... за нами й над нами... всю ніч (П. Куценко).</p> <p>Анапест з'явився в українській поезії дещо пізніше порівняно з іншими тристопними розмірами — у другій половині 19 ст</p> mybb@mybb.ru (yavorska) Thu, 29 Apr 2010 18:25:38 +0400 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=14#p14 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=13#p13 <p>Стопа&#769; — найкоротший відрізок певного віршового метра, сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом (ритмічним акцентом).<br />Стопа сприймається як одиниця виміру та визначення віршового ритму. В українській силабо-тоніці, на відміну від античної версифікації, де за основу стопи, пойменованої подієм, бралося поєднання довгих (арсис) та коротких (тезис) складів, вона спирається на природне мовне чергування наголошених та ненаголошених складів, які зумовлюють специфіку віршового розміру.<br />Залежно від кількості складів стопа буває двоскладова (ямб, хорей), трискладова (дактиль, анапест, амфібрахій), подеколи — чотирискладова (пеан).</p> <p>Хоре&#769;й, або Трохе&#769;й (грец. chor&#233;ios, від choros — хор) — в античному віршуванні — триморна двоскладова стопа з першим довгим і другим коротким складами.В силабо-тонічній системі — двоскладова стопа, в якій ритмічний акцент припадає на перший склад, як правило, непарний (—U). Проте у хореїчному вірші наголоси спостерігаються не скрізь, що уможливлює варіювання пірихія.<br />На початках розвитку силабо-тонічної версифікації в європейській ліриці хорей вживався переважно в жанрі оди, звідки був витіснений ямбом. У сучасній українській поезії хорей, виникнувши на руїнах силабічного тринадцятискладника, — найпоширеніший віршовий розмір від кінця 19 ст., коли відбулася модернізація Шевченкового вірша, живленого фольклорною традицією (коломийки, шумки тощо).<br />Найменш вживаний хорей — одностопний:</p> <p>рей може вживатися й у формі вільного вірша як вільний хорей при різній кількості стоп у віршовому рядку та астрофічній будові, зберігаючи традиційне римування:</p> <p>&#160; &#160; Має крилами Весна<br />&#160; &#160; На майдані пил спадає.<br />&#160; &#160; Замовкає річ…<br />&#160; &#160; Вечір.<br />&#160; &#160; Ніч (Павло Тичина).</p> <p>Двостопний хорей спостерігається не часто, однак у творчості Г. Чупринки набув активного поширення:</p> <p>&#160; &#160; З жалем, з болем<br />&#160; &#160; Понад полем<br />&#160; &#160; Крик розноситься чаїний,<br />&#160; &#160; Наче в давні<br />&#160; &#160; Дні безславні<br />&#160; &#160; Плач рабині<br />&#160; &#160; На чужині.</p> <p>Зрідка звертаються автори і до тристопного хорею:</p> <p>&#160; &#160; Піднялися крила<br />&#160; &#160; Сонних вітряків,<br />&#160; &#160; І черешню білу<br />&#160; &#160; Вітер розбудив.<br />&#160; &#160; І війнув на книги,<br />&#160; &#160; Розметав листи…<br />&#160; &#160; Серце! Ти не з криги?<br />&#160; &#160; Не з заліза ти? (Максим Рильський).</p> <p>Чотиристопний хорей — найпоширеніший розмір у сучасній українській ліриці:</p> <p>&#160; &#160; Тихо. Зорі потопають<br />&#160; &#160; В океані хмар і ночі,<br />&#160; &#160; Понад хвилі грім гуркоче,<br />&#160; &#160; По каютах скрізь дрімають (…) (П. Карманський).</p> <p>На відміну від чотиристопного хорею, п'ятистопний спостерігається не так часто:</p> <p>&#160; &#160; В сотах мозку золотом прозорим<br />&#160; &#160; Мед думок розтоплених лежить,<br />&#160; &#160; А душа вклоняється просторам<br />&#160; &#160; І землі за світлу радість — жить! (Олена Теліга).</p> <p>Цікавий приклад шестистопного хорею:</p> <p>&#160; &#160; Та замало буде тихої дороги.<br />&#160; &#160; Усміхнеться неня: «Ну і басурман!»<br />&#160; &#160; Налигаю місяць на срібляні роги,<br />&#160; &#160; Шкереберть на ньому полечу в туман (О. Влизько).</p> <p>Семистопний хорей вживається впереміж з іншими стопами, частіше перехідного ґатунку:</p> <p>&#160; &#160; Гей, віків та віків,</p> <p>&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; прокопитило карі навали,</p> <p>&#160; &#160; Їхні печі впилися —</p> <p>&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; алкогольний вогонь затуха…</p> <p>&#160; &#160; Вони ж десь позавчора</p> <p>&#160; &#160; &#160; &#160; &#160; &#160; юних мамонтів сном годували</p> <p>&#160; &#160; З свого сивого рубчикового фартуха (І. Драч).</p> <p>Восьмистопний хорей, постаючи із сполуки двох віршів чотиристопного хорею в одну ритмічну одиницю, вряди-годи трапляється у віршовій практиці:</p> <p>&#160; &#160; Скільки щастя, що боюся. Залоскоче, як русалка.<br />&#160; &#160; Шовковинками проміння перев'яже, обів'є.<br />&#160; &#160; Заполонить. Зацілує ніжно-ніжно, палко-палко.<br />&#160; &#160; Всю жагу — зоревий трунок, п'яний трунок — ізоп'є (Василь Чумак).</p> <p>Ямб (грец. &#237;ambos — напасник) — в античній версифікації тримірна стопа з двох (довгий та короткий) складів, у силабо-тонічній системі — двоскладова стопа з наголосом на другому складі (U—).В ямбічному вірші ритмічний акцент припадає на парні (сильні) склади, хоч можливі пропуски метричних наголосів (пірихій), що урізноманітнює багатство віршової ритмомелодики. Найрідкіснішим в українській поезії є одностопний ямб:</p> <p>&#160; &#160; Іду посеред поля я,</p> <p>&#160; &#160; &#160; &#160; Іду;</p> <p>&#160; &#160; Голівонька вже крутиться —</p> <p>&#160; &#160; &#160; &#160; Впаду,</p> <p>&#160; &#160; Тоді надлине мавонька,</p> <p>&#160; &#160; &#160; &#160; Як сон (...) (В. Поліщук).</p> <p>Не часто трапляється й двостопний ямб. Його прикладом може бути строфа з поеми І. Драча «Смерть Шевченка», подовжена у третьому рядку гіпердактилічною клаузулою:</p> <p>&#160; &#160; Вишневий цвіт<br />&#160; &#160; З вишневих віт<br />&#160; &#160; Вишневий вітер<br />&#160; &#160; Завіває з віт.</p> <p>Тристопний ямб також не дуже поширений:</p> <p>&#160; &#160; Заквіт осінній сум,<br />&#160; &#160; осінній сум заквіт.<br />&#160; &#160; На віях я несу<br />&#160; &#160; гаптований привіт —</p> <p>&#160; &#160; і любій принесу,<br />&#160; &#160; прохатиму: візьми;<br />&#160; &#160; заквіт осінній сум —<br />&#160; &#160; заквітнемо і ми (В. Чумак).</p> <p>Чотиристопний ямб, завдяки своїй гнучкості та місткості, — найуживаніший в українській поезії:</p> <p>&#160; &#160; Яких іще зазнаю кар?<br />&#160; &#160; Якими нетрями ітиму<br />&#160; &#160; Шляхами з Риму і до Криму<br />&#160; &#160; Під гвалт і кпини яничар? (І. Світличний).</p> <p>Часто спостерігається п'ятистопний ямб:</p> <p>&#160; &#160; Гарячий день — і враз достигне жито<br />&#160; &#160; І доп'яніють обважнілі грона.<br />&#160; &#160; Він ще незнаний, ще непережитий,<br />&#160; &#160; Єдиний день — мого життя корона (Олена Теліга).</p> <p>Шестистопний ямб, що за кількістю складів відповідає александрійському віршеві, був улюбленим розміром київських «неокласиків», передовсім М. Зерова, хоч до нього зверталися й інші автори, зокрема Б.-І. Антонич:</p> <p>&#160; &#160; Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,<br />&#160; &#160; на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко (...).</p> <p>Семистопний ямб спостерігається серед вільних ямбів:</p> <p>&#160; &#160; Зсуваються усе грізніше чорносизі хмари...<br />&#160; &#160; Стає на всій землі надто душно, темно, тяжко, млосно...<br />&#160; &#160; ...І тоскно<br />&#160; &#160; В мінливім блискавок червонім миготінні (...) (А. Казка).</p> <p>Восьмистопний ямб — крайній, помежовий у сучасній ритмо-метричній системі:</p> <p>&#160; &#160; Струмує гімн рослин, що кличуть про нестримність зросту,<br />&#160; &#160; і серцю, мов по сьомій чарці, невисловно п'янко.<br />&#160; &#160; Від'їду вже. Тут був я тільки принагідним гостем.<br />&#160; &#160; До інших зір молитимусь і інших ждати ранків (Б.-І. Антонич).</p> <p>В Елладі ямбом називали жартівливі вірші, що використовувалися під акомпанемент музичного інструмента — ямбіке. Згодом ямб означає будь-який сатиричний твір, написаний ямбічним розміром.Пізніше ямб поступово виповнювався жанровим змістом, що в українській поезії засвідчили збірки С. Гординського «Слово на каменях. Римські ямби» (1937), М. Бажана «Ямби» (1940). Ямб вживається у формі вільного вірша як вільний ямб при різній кількості стоп у віршовому рядку та астрофічній будові, зберігаючи традиційне римування. Найчастіше такий ямб практикується в жанрі байки і тому називається байковим віршем. Ямб використвоується й за відсутності римування в межах строфи, власне, у білих віршах:</p> <p>&#160; &#160; (...) Коли нараз мені в чужому краї<br />&#160; &#160; не вистачить на подих України,<br />&#160; &#160; коли поміж небес та океанів<br />&#160; &#160; не втримають мене сріблисті крила, —<br />&#160; &#160; зостанеться гарячий попіл предків,<br />&#160; &#160; і я розвіюсь над широким світом<br />&#160; &#160; живучими пилинками землиці —<br />&#160; &#160; тієї, у якій коріння хліба,<br />&#160; &#160; тієї, у якій моє коріння (П. Перебийніс).</p> mybb@mybb.ru (yavorska) Thu, 29 Apr 2010 18:15:47 +0400 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=13#p13 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=12#p12 <p>Римування — особливість розташування рим у вірші, інтервал між ними. Трапляються випадки, коли відстань між римованими словами відсутня, якщо вони вживаються або побіч одне одного (&quot;Є незмінна земля, і усе на ній зміна невпинна&quot;. — О. Ольжич), або розмежовані цезурою (&quot;Виходимо босі // і коси ми точим&quot;. — Я. Савченко) чи віршовою паузою, коли вірш закінчується одним суголосним словом, а другим починається наступний (&quot;Жорстокий смерч, що виведений строго / 3 сухого серця і живущих дум&quot;. — М. Бажан). В інших випадках Р. (римований інтервал) набуває істотного значення. Найпростішою формою Р. з відстанню між співзвучними словами вважається суміжна або парна (аа ббвв), що вживається як у ліричних мініатюрах (&quot;Самі на себе дивляться ліси,/ розгублені од власної краси&quot;. — Ліна Костенко), так і в поемах (&quot;Данило Галицький&quot; М. Бажана). Перехресне римування — складніше, в ньому римуються кінцеві слова парних віршів з парними, а непарні — з непарними (абаб), воно найпоширеніше в сьогоденній силабо-тонічній версифікації:<br />Кучугури димів на ліси намело. <br />Яма світла між них — як забута копальня. <br />Закіптюженим небом пливе НЛО — <br />Безпритульний вінок на Івана Купала (І. Римарук). </p> <p>Часто застосовується і кільцеве, або охопне, Р. (абба):<br />Сотий день в дорозі. Сотий день ще й ніч. <br />І куди ж ти рвався, поспішав затято? <br />Краще не питаймо. Звісно ж, не на свято. <br />А якщо й на свято, то не в тому річ (П. Куценко). </p> <p>Подеколи в катрені спостерігається і неспароване P., тобто коли в ньому римуються другий та четвертий вірші (—а —а):<br />Не місяць і не зорі, —<br />І дніти мов не дніло. <br />Як страшно!.. Людське серце — <br />До краю обідніло (П. Тичина). </p> <p>Варті уваги також менш поширені форми P., спостережувані у восьми віршах ( — а — а — а — а), і водночас тернарна (— — а<br />— — а ) та кватернарна (— — — а — — — а) — рідкісні для української поезії форми, де відповідно римуються лише третій та четвертий вірші:<br />Такі чужі ці низькі, синяві гори.<br />Когорта прийшла в село на відпочинок.<br />Поховались біляві полохливі дівчата,<br />Нависає гілля могутніх дубів.<br />О, шляхи ці і курява, і гальські простори.<br />Товариші оповідають сміховинок. —<br />Вечір. Мариться біле кампанське місто, мати, —<br />Скромна сестра і галас малих братів. (Олег Ольжич). </p> <p>У світовій версифікації трапляються випадки із значно більшими інтервалами P., як, приміром, в італійській баладі. Зовсім протилежного вигляду набуває монорим, притаманний переважно східній поезії, де рядки (зокрема катрен) пов'язані однією римою, що засвідчує поема ПІ. Руставелі &quot;Витязь у тигровій шкурі&quot; (переклад М. Бажана):<br />Славлю я любов високу, душ піднесених потугу, <br />Що її не класти в слово, в нашу мову недолугу. <br />Дар небес — таке кохання, неземне стремління духу, — <br />Хто до нього прагне, мусить знести горе, злидні й тугу.</p> mybb@mybb.ru (yavorska) Thu, 29 Apr 2010 17:39:54 +0400 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=12#p12 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=11#p11 <p>Рима (гр. rhythmos — мірність, сумірність, узгодженість) — суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на місці клаузул або перебувати в середині віршового рядка. Інакше кажучи, — це співзвучність закінчень слів у віршових рядках, яка охоплює останній наголошений голосний і наступні за ним звуки. <br />Закінчення віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу, називаєтья клаузулою (лат. clausula — кінцівка, замикання). Таким чином, співзвучні клаузули утворюють риму. При цьому слід мати на увазі, що рима — явище звукове, а не графічне: в ній збігаються звуки, а не букви.</p> <p>Рими класифікуються:<br />1. За місцем ритмічного акцену (наголосу) в суголосних словах на:<br />— окситонні (чоловічі);<br />— парокситонні (жіночі);<br />— дидактичні;<br />— гіпердактилічні.</p> <p>Окситонною (чоловічою) називається така рима, в якій наголос на останньому складі (чужинi — менi); ця рима має сильне звучання. З особливою силою і експресією звучать чоловічі рими у Бажана:<br />Козак на північ прудко мчить,<br />Козак не хоче відпочить.<br />Копито сніг примерзлий б’є,<br />Луною дзенькіт оддає.<br />Безлюддя й пустка навкруги.<br />Кошлаті гачарі. Сніги.<br />(М. Бажан. «Гонець»).</p> <p>Парокситонною (жіночою) називається така рима, в якій наголос на передостанньом складі (бyду — забyде). Жіноча рима надає закінченню рядків м’якого звучання. Вірші з жіночими римами, не маючи наголосів на кінцях рядків, можуть завдяки цьому набувати певної співучості.<br />Наприклад:</p> <p>Тихий сон на горах ходить,<br />За рученьку щастя водить.<br />&#160; &#160; І шумлять ліси вже тихше,<br />&#160; &#160; Сон мені квітки колише.<br />Спіть, мої дзвіночки сині,<br />Дикі рожі в полонині!<br />(О. Маковей. «Сон»). </p> <p>Дактилічною називається така рима, в якій наголос падає на третій від кінця склад (вiченьки — нiченьки). Дактилічна рима надає віршеві ще повільнішого характеру, ще в більшій мірі відчувається співучість вірша. Наприклад:</p> <p>Гори багрянцем кривавим спалaхнули,<br />З промінням сонця західним прощaючись,<br />Так моє серце жалем загорiлося,<br />З милим, коханим моїм розлучaючись.<br />(Леся Українка. «Східна мелодія»).</p> <p>Гіпердактилічною називається така рима, в якій наголос падає на четвертий або п’ятий від кінця склад (кiшечкою — усмiшечкою). До цієї рими вдаються тільки тоді, коли треба надати віршеві особливої повільності. Наприклад:<br />Як була я молодою преподобницею<br />Повісила фартушину над віконницею.<br />&#160; &#160; &#160; &#160; (Т. Шевченко. «Гайдамаки).</p> <p>Цікавий приклад гіпердактилічної рими з вірша Дм. Білоуса «Лука лукавий»:<br />Він мурличе, бува,<br />Ходить кiшечкою.<br />Кусь — і зубки схова<br />За усмiшечкою.<br />Рима в непарних рядках чоловіча (бувa — сховa), а в парних — гіпердактилічна (кiшечкою — усмiшечкою).</p> <p>2. За різними ознаками рими поділяються ще на ряд видів:<br />а) за повнотою суголось:<br />точною називається така рима, коли збігаються усі звуки після останнього наголошеного звука в римованих словах: несiть — ідiть, зeрня — тeрня, природний — народний. Точна рима, що її творять п’ять, шість і більше фонем (сyджений — огyджений, стрaчених — небaчених), називається ще глибокою; <br />неточною (приблизною) називається така рима, в якій римовані звуки фонетично не збігаються, а тільки подібні приголосні, а навіть інші голосні, від наголошеного голосного звука:<br />хвилі — долині, прилітaють — складaю, <br />ожерeдами — всерeдину.<br />Коли ж співзвучними є тільки склади, на які падає наголос, або тільки голосні в цих складах, то така неточна рима називається асонансом:<br />красива — невгасима, сідaє — куняє, <br />наскрiзь — побийсь. <br />І навпаки, коли співзвучними є тільки приголосні звуки при розбіжності наголошених складів, то така рима називається консонансом: <br />рyнами — ворyнами, кадр — кедр, <br />москiт — мускaт, років — рукaв.</p> <p>б) Залежно від числа складів, що повністю збігаються, розрізняють рими:<br />багаті — збігаються звуки не тільки клаузули, а такожі ті, що перед нею (садівництво — будівництво, корона — ворона, кільцe — сільцe, красa — росa, весло — понесло). Збільшення кількості повторюваних звуків посилює співзвуччя;<br />бідною називається чоловіча рима з відкритим складом, у якій збігаються лише кінцеві голосні:<br />сівбa — боротьбa, крупa — совa, менe — тебe — себe,<br />люблю — молю — мою;</p> <p>в) залежно від кількості слів, що римуються, розрізняють рими:<br />прості — це такі рими, які складаються з двох слів: <br />гроші — хороші, рyки — крyки;<br />складні — це такі рими, які виникають із взаємодії двох-трьох слів:<br />сонце — сон це; колисці — колись ці;<br />колихати — коло хати; на камені — важка мені;<br />омонімічні — це такі рими, в яких римуються омоніми:<br />«діти, діти, де ж вас діти?» — народний каламбур;</p> <p>г) залежно від місця у рядку рими бувають:<br />прикінцеві — римуються останні слова рядка:<br />«Густа, медова теплотa — високі налива житa»<br />(М. Рильський);<br />внутрішні — римуються будь-які слова в рядку:<br />«Все йде, все минає, і краю немає...»<br />(Т. Шевченко);</p> <p>д) залежно від того, які частини мови римуються, розрізняються рими граматичні (одногрупні) — римуються слова, що належать до однієї частини мови, які діляться на підвиди:<br />— іменникові (хaти — палaти, грач — помагaч);<br />— прикметникові (чорний — моторний, багaтий — пихaтий);<br />— дієслівні (пише — колише, почувaти — ночувaти).<br />Граматичні (одногрупні) рими вважаються іноді одноманітними і малоефектними. Більшу силу, загостреність, багатше звучання мають неграматичні рими, що утворюються співзвучністю слів, які належали до різних частин мови (годувaти — гордувaтий, кручі — ревyчий, пyть — ідyть).<br />Наприклад:<br />Ніч холодною рукою, там, за даллю голубою,<br />розгорнула наді мною зір невидані світuи,<br />і дорогою ясною кличе, манить за собою,<br />щоб нервовою ходою міг за нею я піти...<br />(В. Сосюра. «Ніч»).</p> <p>Часто вживані рими, що втрачають естетичне значення через свою шаблонність (кров — любов) називаються банальними.&#160; Протилежні їм рими є вишуканими.</p> mybb@mybb.ru (yavorska) Thu, 29 Apr 2010 17:26:06 +0400 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=11#p11 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=10#p10 <p>Строфа&#769; (грец. stroph&#233; — поворот, зміна, коло) — фонічно викінчена віршова сполука, яка повторюється у поетичному творі, об'єднана здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками (закінчення римованого ряду, відносна змістовна завершеність тощо).</p> <p>Класифікація строфи як естетично відчутного і важливого прояву ритмоінтонаційної та змістової цілісності вірша залежить від його внутрішньої структури. Наймінімальнішою строфою вважається двовірш (дистих), максимальною — вісімнадцятивірш, де береться за основу схема римування, на відміну від античної верисфікації, яка у своєму метричному (квантативному) віршуванні спиралася на чергування різної кількості стоп (алкеєва строфа, сапфічна строфа тощо).<br />У силабо-тонічній системі, крім двовіршів (дистихів), розрізняються тривірші (терцети, терцини), чотиривірші (катрени), п'ятивірші, шестивірші (секстини), восьмивірші (октави), дев'ятивірші (нони), десятивірші (децими) та інші. Існують також «тверді строфічні форми», що мають тільки їм властиву внутрішню конструкцію: сонет, тріолет, рондо, рондель, рубаї тощо<br />Історично можливі зв'язки між строфою та віршовим розміром (александрійський вірш українського шестистопного ямба) або жанром (децима оди) тощо.</p> <p>Двовірш, або Дистих (грецьк. distichon) — найпростіша строфа, написана будь-яким розміром, що складається з двох рядків, об'єднаних спільною римою (трапляється і неримована) та викінченою думкою з виразними ознаками лаконізму й афористичності. Д. широко вживається як окремий твір:</p> <p>Що доля нелегка, — в цім користь і своя є.<br />Блаженний сон душі мистецтву не сприяє (Ліна Костенко).</p> <p>Д. може складати певний цикл, навіть збірку (&quot;Тавторими&quot; Б.Кравціва), правити за строфічну основу поеми (&quot;Данило Галицький&quot; М,Бажана). Д. спостерігається у складніших за власну строфічних структурах (чотиривірш, шестивірш і т.п.), як-от у десятивірші Ю.Андруховича &quot;Залізниця Станіслав — Рахів. 1894&quot;:</p> <p>Тут не зійде вода і не зросте суниця,<br />ми тут поляжемо, по нас проляже залізниця.</p> <p>Тут навсібіч посіяно прокльони і хулу,<br />який люцифер зажадав лупати сю скалу?</p> <p>За нами падають ліси і мріють найтонші стебла,<br />залізна пані вкрала нас і очі наші стерла [...]</p> <p>Терцет (італ. terzetto, від лат. tertius —- третій) — тривірш. Строфа Т. самостійна за умови, коли схема рим викінчена в її межах (ааа ббб і т.п.) або під час римування один віршовий рядок лишається без рими (ритурнель):</p> <p>Лежить солдат під лісом, на травах, на піску,<br />Над ним кує зозуля в зеленому ліску,<br />І що ж вона віщує, життя чи смерть близьку?</p> <p>І став її питати солдат несамохіть:<br />— Хоч не солдатське діло тужить та ворожить,<br />Скажи мені, зозуле, чи довго буду жить? [...]<br />(Л. Первомайський).</p> <p>Катрен (фр. quatrain) — чотиривірш, строфа з чотирьох рядків із суміжним, перехресним чи кільцевим римуванням при розмаїтому чергуванні будь-яких клаузул. Вживається і в неповному римованому вірші (рубаї), і в неримованому. Структура К. сприяє досягненню оптимального ритмоінтонаційного, синтаксичного та смислового значення:</p> <p>Сміються, плачуть солов'ї<br />І б'ють піснями в груди:<br />Цілуй, цілуй, цілуй її —<br />Знов молодість не буде!<br />(Олександр Олесь).</p> <p>Подеколи термін &quot;К.&quot; вживається для означення викінченого за думкою та формою чотиривірша (мініатюри):</p> <p>Земля і небо борються в мені,<br />І хто кого подужає — не знаю.<br />Люблю простори неба осяйні<br />І до землі любов велику маю<br />(П.Савченко).</p> <p>У сучасному віршознавстві К. стосується будь-якого чотиривірша, навіть якщо він входить до таких складних строфічних структур, як, наприклад, сонет. </p> <p>Секстина (італ. sextina, від лат. sex — шість) — строфа із шести рядків подовженого (п'ятистопного чи шестистопного) ямба, що складається із чотиривірша (катрена) з перехресним римуванням та двовірша (диптиха) із суміжним римуванням за схемою: абабвв; досить поширена в українській поезії:</p> <p>Щодень гостріші лінії руки, <br />Темніше — восковіюче обличчя. <br />І голос твій уже такий слабкий, <br />Неначе він доходить з потойбіччя. <br />Гарячим болем спалені уста, <br />А в узголов'ї — чорна тінь хреста (І.Качуровський). </p> <p>Подеколи у С вживається римування за схемою абабаб (&quot;Слово про рідну матір&quot; М.Рильського) чи аббааб:</p> <p>Чи зумієш ти кохати,<br />Щоб за все, про все забути,<br />Щоб усі зірвати пути,<br />Щоб усі зламати грати?<br />Чи зумієш ти літати,<br />Щоб зі мною в парі бути? (М.Вороний). </p> <p>Трапляються С, побудовані за принципом тернарного римування (аабввб). Всі ці схеми римування виникли в середньовічній італійській поезії, зазнавши у процесі еволюції певних модифікацій.</p> <p>Октава (лат. octava — восьма) — восьмивірш, строфа з восьми рядків п'ятистопного або шестистопного ямба за жорсткою схемою римування (абабабвв) при обов'язковому чергуванні окситонних та парокситонних клаузул. Потрійні рими надають віршованому мовленню ефект милозвучності, витворюють чуття його тяглості, що обривається прикінцевим двовіршем (диптихом). Вважається, що О. виникла із сициліани (абабабаб) і свого розквіту досягла в італійській ренесансній ліриці (Л. Аріосто, Т. Тассо та ін.), використовуючи одинадцятискладовий силабічний вірш. Своєю внутрішньою розгорненістю ліричного сюжету, викінченістю думки, гнучкістю та шляхетністю форми О. зручна і для віршових мініатюр, і для поем. В українській поезії яскраві приклади О. спостерігаються в І. Франка, С. Гординського, і Юрія Клена тощо. Класичним взірцем О. є поема М. Рильського &quot;Чумаки&quot;:</p> <p>Звичайно, про Довейка і Домейка<br />Тепер писать — то був би кепський тон.<br />Тепер на місце квітки й соловейка<br />Звитяжно стали криця і бетон.<br />Я згоджуюсь: і Галя, і Зюлейка —<br />Давно набридлий і нудний шаблон...<br />Та чую небезпеку і з бетоном,<br />Що стане він, а може й став шаблоном. </p> <p>Нона (лат. nоnа — дев'ята) — рідкісна строфа з дев'яти рядків, що має вигляд октави з одним долученим рядком та наділена потрійною римою (третій, шостий, дев'ятий рядки):</p> <p>Я летів красивим чортом <br />На коні, як ворон, чорнім — <br />Біла піна падала, мов сніг — <br />Ех,<br />до тої Чураївни, <br />Що клялась від третіх півнів <br />Рушники послать мені до ніг, <br />Та <br />до тієї... до такої, <br />Що як поведе рукою — <br />Солов'ї вмирають навесні! (Б. Олійник).</p> <p>Децима (лат. decima — десята), або Еспінела (за прізвищем іспанського поета XVI cm. В. Еспінеля) — десятирядкова строфа зі сталою схемою римування: аббааггддг. Перший чотиривірш мав зав'язку ліричної колізії, останній — її розв'язку. Д. вживалася в іспанській поезії і як віршована форма глоси. Подеколи, передовсім у російській поезії (Г.Державін, О.Радищев), терміном Д. пойменовували десятирядкову одичну строфу, найчастіше з чотиристопним хореєм, де сполучався чотиривірш (абаб) з шестивіршем (ггдеед). Нею користувалися й українські поети (І.Максимович, &quot;Ода на перший день травня 1761 року&quot;; І.Котляревський, &quot;Пісня на Новий 1805 год...&quot;), вона лягла в структурну основу поеми І. Котляревського &quot;Енеїда&quot;, написаної чотиристопним ямбом. До Д. зверталися й інші українські поети, зокрема Юрій Клен в епопеї &quot;Попіл імперій&quot; (у третій її частині), що зумовлювалося композиційними потребами цього твору:</p> <p>[...] Зі звички буду тільки ямбом<br />Вам баналюки тут плести.<br />Та й то лиш чотиристоповим:<br />пан Котляревський ним писав,<br />коли мене він славословив,<br />коли гекзаметр занедбав.<br />Строфа — мій віз, рядки —- колеса,<br />а тих коліс у возі десять.<br />їх ритмом-ободом стягніть,<br />Мастіть їх дьогтем — серця кров'ю<br />і рими-шпиці яворові<br />мені крутити поможіть.</p> <p>Ці слова Ю.Клен вкладає в уста Енеєві, котрий зголошується бути поводирем у радянських концтаборах</p> mybb@mybb.ru (yavorska) Thu, 29 Apr 2010 17:11:15 +0400 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=10#p10 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=9#p9 <p>Займаєшся спортом чи вишиваєш хрестиком? <br />Танцюєш брейк чи малюєш картини на склі? <br />А може, в тебе є якась оригінальна колекція? <br />Надіюсь, на цьому форумі ти знайдеш однодумців ;) <br />Приємного спілкування! :)</p> mybb@mybb.ru (yavorska) Wed, 28 Apr 2010 14:19:12 +0400 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=9#p9 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=8#p8 <p>А яка музика у вас звучить зараз? Диски якого виконавця чи групи ви &quot;заслуховуєте до дірок&quot;? <br />Про свої музичні уподобання можете розповідати на цьому форумі. <br />Адже, музика - це мова, котра не потребує перекладу, бо звертається до душі ;)</p> mybb@mybb.ru (yavorska) Wed, 28 Apr 2010 14:15:37 +0400 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=8#p8 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=7#p7 <p>«Из всех искусств для нас важнейшим является кино» (В. И. Ленин). </p> <p>Знаю, фраза стара, як світ, але ж правдива. Кіно стало невід'ємним атрибутом відпочинку сучасного суспільства. <br />Хтось переглядає улюблені стрічки вдома, на зручному дивані, а когось приваблює широкий екран кінотеатру. <br />Тут ділимось враженнями від переглянутих фільмів, обговорюємо гру акторів, режисерські знахідки... <br />Приємного всім переляду :)</p> mybb@mybb.ru (yavorska) Wed, 28 Apr 2010 14:12:38 +0400 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=7#p7 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=6#p6 <p>Хтось зачитується модними книжковими новинками, а комусь до вподоби перевірена роками класика. <br />А що читаєте ви, шановні форумчани? <br />У цій &quot;гілці&quot; можете ділитись враженнями від прочитаних книг, розповідати цікаві факти з <br />біографії улюбленого автора. <br />Окультурюймося разом! :)</p> mybb@mybb.ru (yavorska) Wed, 28 Apr 2010 13:49:01 +0400 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=6#p6 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=5#p5 <p>У цій частині нашого форуму усі новоприбулі можуть публікувати ВЛАСНІ поетичні чи прозові твори. <br />Вимоги до творів мінімальні - елементарна грамотність і відсутність невиправданої кількості нецензурних висловів :) <br />Приємного всім публікування-читання-спілкування ;)</p> mybb@mybb.ru (yavorska) Wed, 28 Apr 2010 13:12:40 +0400 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=5#p5 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=4#p4 <p>Поважаю людей, котрі пишуть прозу. Мені особисто не вистачає натхнення та терпіння навіть на довгі вірші, <br />а не те щоб на повість, чи, не дай Боже, роман :) <br />Сподіваюсь, цей невеличкий форум стане помічником для тих, хто тільки пробує щось писати. А може, й бувалі <br />письменники знайдуть тут для себе щось цікаве. <br />Заходьте, ми відкриті для всіх.</p> mybb@mybb.ru (yavorska) Wed, 28 Apr 2010 13:06:28 +0400 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=4#p4 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=3#p3 <p>У цьому форумі публікуватимуться теми, які мають відношення до теорії поезії. Маю надію, що відвідавши дану сторіночку, новачок у віршотворенні без особливих проблем зможе розібратися з усіма цими ямбами, верлібрами та римами&#160; ;)</p> mybb@mybb.ru (yavorska) Tue, 27 Apr 2010 15:35:23 +0400 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=3#p3 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=2#p2 <p>У нас МОЖНА: </p> <p>1. публікувати власні поетичні та прозові твори <br />2. висловлювати власну думку щодо віршів (прози) інших авторів форму і, якщо є така можливість, <br />&#160; &#160; пропонувати способи для вдосконалення того чи іншого твору <br />3. обговорювати улюблені книги, кінофільми, музику і т.п. на відповідних форумах </p> <p>У нас НЕ МОЖНА:</p> <p>1. публікувати твори, що пропагують міжнаціональну, міжконфесійну ворожнечу та насилля <br />2. використовувати без особливої потреби лайливі та образливі вислови у творах, а також на адресу інших учасників та адміністрації <br />3. провокувати конфлікти, висловлювати своє презирство до інших учасників форуму, принижувати їхні смаки, інтереси і т.п. </p> <p>І найголовніше: </p> <p>1. усі права на опубліковані твори належать їх авторам <br />2. передрук творів можливий лише за згодою автора <br />3. при використанні матеріалів даного форуму посилання на нього обов'язкове </p> <p>БАЖАЮ ВСІМ ПРИЄМНОГО СПІЛКУВАННЯ!</p> mybb@mybb.ru (yavorska) Tue, 27 Apr 2010 15:23:48 +0400 https://ladyyavorska.mybb.ru/viewtopic.php?pid=2#p2